Iван Нечуй-Левицький. Хмари





Одного лiтнього гарячого дня, в мiсяцi липцi 183... року, з города Тули вийшла купка хлопцiв, убраних по-дорожньому. На молодих паничах були сiртуки з темної парусини з чорними роговими гудзиками, суконнi широкi й круглi картузи. Кожний мав за плечима торбу з одежею, книжками й харчами; кожний держав у руцi палицю. Паничi були високi на зрiст, кремезнi, широкоплечi й русявi, їх рум'янi, повнi щоки були здоровi якось по-сiльськiй; жилавими руками, кремезними плечима й шиями вони скидались на великоруських робiтникiв або крамарiв-коробейникiв. Мiж ними один був вищий од усiх цiлою головою: то був їх поводатар, Степан Воздвиженський. Це були тульськi семiнаристи. Вони йшли до Києва. Деякi були посланi на скарбовi грошi в Київську духовну академiю[1], деякi були простi семiнаристи, що, скiнчивши курс, йшли до Києва на прощу.

Широкий i вольний був їм шлях на Україну. Лiтня спека застелила його на долоню курявою. Сонце пекло з гарячого неба. Курява посiла на семiнаристiв, облiпила їм лиця так, що вони не впiзнавали один одного. Пiт котився з їх потьоками i, помочивши чорну куряву, пописав їх лиця довгими смужками.
Кандидатам до академiї були виданi скарбовi грошi на поштовi конi до самого Києва. Одначе вони не поїхали за тi грошi, а пiшли пiшки i грошi постановили пропити дорогою, ще й товаришiв-богомольцiв напоїти. Стаючи коло корчом на спочинок, вони гуляли й пили й товаришiв поїли. Останнi поштовi грошi вони пропили в Броварах, недалечке од Києва, хрестячись i молячись до синiх святих київських гiр, на котрих бiлiли церкви й дзвiницi, блищали проти сонця золотi хрести й банi церков. Хоч далека, зате ж весела була їм дорога до Києва! Забачивши святий Київ, вони зареклися бiльше пити, щоб вступити по-християнськiй до святого мiста.
З чорного чернiгiвського бору вони вийшли на низький берег Днiпра. Перед ними за Днiпром з'явилась чарiвнича, невимовне чудова панорама Києва. На високих горах скрiзь стояли церкви, дзвiницi, неначе свiчi палали проти ясного сонця золотими верхами. Саме проти їх стояла лавра[2], обведена бiлими високими мурованими стiнами та будинками, й лиснiла золотими верхами й хрестами, наче букет золотих квiток. Коло лаври ховались у долинах мiж горами пещери з своїми церквами, мiж хмарами садкiв та винограду. А там далi, на пiвнiч, на високому шпилi стояла церква св. Андрея[3], вирiзуючись всiма лiнiями на синьому небi: коло неї Михайлiвське, Софiя, Десятинна[4]... Подiл[5], вганяючись рогом в Днiпро, неначе плавав на синiй, прозорiй водi з своїми церквами й будинками. Всi гори були нiби зумисне заквiтчанi зеленими садками й букетами золотоверхих церков, їх заквiтчала давня невми-раюча українська iсторiя, неначе рукою якогось великого артиста...
Стоять київськi гори непорушне, заглядають в синiй Днiпро, як i споконвiку, несуть на собi пам'ятку про минувшiсть для того, хто схоче її розумiть, i ждуть не дiждуться, поки знов вернеться до їх слава старого великого Києва, поки знов заквiтчають їх потомки давнiх батькiв свiжими квiтками iсторiї...

Тульськi семiнаристи стрiли велику силу прочан, що йшли з далекого краю до Києва. Всi богомольцi, побачивши Київ, попадали навколiшки, хрестились, молились i били поклони.
Тульськi семiнаристи пiшли прямо на гору до лаври. Умившись i трохи прибравшись, вони пiшли на поклiн до митрополита, свого земляка. Митрополит вийшов до них, i вони всi впали йому в ноги й поцiлували його в руку.
- З якої губернiї? Якого повiту? З якого села? - розпитував митрополит кожного. - Чи всi ви пiдете в академiю?

Молодi люди давали одповiдь. Дехто обзивався, що поступає в академiю, дехто просив у митрополита парафiї на Українi.

- Роздiлiться! - промовив митрополит. - Хто йде в академiю - ставай по правий бiк, хто в попи - ставай налiво.

По такiй командi хлопцi роздiлились i стали одесную й ошую свого пастиря.

- Добре, - промовив митрополит, - дам вам парафiї й поженю вас на сиротах, за котрими я зоставив парафiї. Тiльки тут не Тула! Треба вам прибратися добре, йдучи на сватання. А то, бач, що намотав ти собi на шию! - промовив вiн, витягаючи кiнець здорової червоної хустки, котрою була оповита шия одного хчопця.
- Та глядiть, не мажте чобiт дьогтем, не мажте голови смердючою оливою, як будете свататись, бо за вас тутешнi попiвни ще й не пiдуть. Тут попадi дуже зубатi. Дарма, що я митрополит, а як налаяв колись одного попа, а вiн, дурний, взяв i заслаб з переляку, то попадя трохи очей менi не видерла, трохи ряси на менi не порвала! Ледве одчепилась!
- А ви в академiю? - промовив митрополит до правої сторони. - Боже благослови, боже благослови! А ти де такий здоровий вирiс? Чи не в муромських лiсах? - спитав митрополит одного кандидата до академiї, котрий виганявся головою й плечима над усiма хлопцями.
- Нi, ваше високопреосвященство! Я вирiс недалеко од Тули, - одказав студент.
- Ох, який же ти здоровий, як ведмiдь! Якi в тебе ручиська, ножиська, плечища? Аж страшно дивитись! Мабуть, басом спiваєш?

- Басом, ваше високопреосвященство, - гукнув студент i справдi страшним басом.
Митрополит почав його оглядати з усiх бокiв. Студенти розступились, i великий, як обелiск, студент стояв мiж двома рядами прямо проти митрополита.
- Як же твоє прiзвище?
- Степан Воздвиженський, ваше високопреосвященство, - знов загримiв вiн, аж луна пiшла по великих покоях митрополита.

- Бравий хлопець! Зовсiм богатир Iлля Муромець! Iдiть же до другої кiмнати; там вас нагодують i напоять. На гостиницi вам дадуть квартири, хто хоче парафiї. А вам дорога лежить на Подiл до академiї. Бажаю вам усiм бути митрополитами!
Хлопцi поклонилися в пояс, поцiлували в руку й вийшли з зали, скидаючи її скоса очима. I вони всi захотiли бути київськими митрополитами, дивлячись на розкiшнi покої митрополита, де стояли великi крiсла, критi малиновим оксамитом, з золотими спинками, з парчевими китицями, де лежали килими на кiлька сажнiв, затканi чудовими квiтками й китицями.

Пообiдавши всмак у митрополита, студенти розiйшлися на два боки. Одна часть пiшла до лаврської гостиницi i жила там, доки митрополит не роздав їм парафiй на Українi на продиво українським мужикам, котрi пороззявляли рота, дивлячись на таких чудних кацапських попiв.
Друга половина пiшла на Подiл до академiї. Там молодi студенти здали екзамен, i їх прийняли в академiю на скарбовий кошт.

Туляки встрiли в академiї студентiв з усiєї Росiї. Великоруський синод[6] ще попереду, нiж уряд, спостерiг iдею русифiкацiї, i для того вiн велiв в академiях мiшати українцiв з руськими студентами. Тим-то в Київську академiю пруть семiнаристiв з Костроми, Архангельська, з Волги й Сибiру, мiшаючи їх з киянами, полтавцями, одесцями й iншими i посилаючи українських семiнаристiв до Москви й Петербурга, котрi, одначе, не мають охоти туди їхати.

По розкiшних алеях Братського монастиря[7], густо обсаджених усяким деревом, гуляли студенти з усiх кiнцiв широкого Росiйського царства. Тут можна було побачить типи пiвночi з жовто-русявим волоссям на головi; можна було побачить широкi шиї й сiрi очi великорусiв, рум'янi лиця українцiв, навiть орлинi очi й носи грузинiв, грекiв, сербiв i болгар, що приїжджають вчиться до Києва. Пiсля екзаменiв усi студенти були веселi, всi весело розмовляли, знайомились, жартували. Довгi й густi алеї в монастирi аж гули од голосної розмови. Студенти з України й Бiлорусiї були цивiлiзованiшi, делiкатнiшi. Вони стояли далеко вище од iнших, навiть розвиттям розуму, i виглядали паничиками й європейцями мiж грубими великорусами. Всi студенти говорили московським язиком, i рiдко траплялося почути спiвучу, м'яку розмову українську. Серед самого монастиря стояла велика гарна Богоявленська церква. На полуденнiй стiнi церкви була залiзна дошка з написом над могилою гетьмана Конашевича-Сагайдачного[8]. Самий монастир з академiєю стояв на Мазепиному дворi. I, невважаючи на те, в академiї Петра Могили[9], св. Димитрiя Туптала[10] й iнших не було й духу, й слiду тих давнiх дiячiв України, тих Сагайдачних, Могил... В Братськiм монастирi, в давнiй славнiй академiї панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навiть чужi люди... Все давнє українське лежало десь глибоко пiд землею, рядом з могилою Сагайдачного, а над землею роєм вилися попiд деревом чужi люди з чужої далекої сторони, з чужою мовою, з чужим духом, нагнанi бог зна звiдкiль, щоб загнати ще глибше в землю нашу старовину i новину i поховати її навiки.
Мiж молодими студентами гуляли на алеях професори-ченцi в широких чорних шовкових рясах, в високих клобуках. Широко стелилися по плечах їх довгi намiтки, густi коси. Вони дуже брязкали чотками i, розмовляючи, повертались якось так смiливо, угласто, навiть по-московськiй, що разом можна було б вгадати їх рiд i пiвнiчне поколiння.
Незабаром студентiв роздiлили по номерах. В кожному номерi жило по п'ять, по шiсть студентiв. Там були їх лiжка, там вони навiть пили чай. Опрiчних дортуарiв тодi ще не було. Дiлячи студентiв по номерах, їх знов мiшали мiж собою, помiщаючи навiть землякiв окроми.
Степан Воздвиженський попав в 10-й номер. Разом з ним жили в тому номерi п'ять студентiв з усяких краi'в свiту: українець, болгар, серб, грек i архангелець, родом аж з Лапландiї[11]! Гiрше не можна було вибрать людей, неоднакових по мовi й звичаях. I всi вони мусили жить вкупi, годиться, жити так, щоб не зачепить один одного i ке перебаранчать другим в роботi.
Картина в номерi була дуже чудна. Болгарин сидiв на лiжку, пiдобгавши по-турецькiй пiд себе ноги, i писав, поклавши на колiнах тверду книжку. Серб ходив по хатi, безперестану човгаючи турецькими патинками, вишитими срiблом. На їх обох були турецькi феси з червоного оксамиту, з золотими китицями. Лапландець сидiв у куточку за шафою, все вчився, все мовчав i довго не говорив нi до кого й слова. Його куце жовте лице було темне й сумне, як пiвнiчне небо. Од його нiхто не чув нi веселої розмови, нi смiху, нi пiснi; його нiхто й не зачiпав. Грек нiколи не сидiв у хатi, нiчого не робив, тiльки приходив додому на нiч i швидко з своїми земляками завiв крамницю з тютюном. Воздвиженський, великий, як верства, мiряв хату широченними ступенями, розпустивши крилами поли свого замазаного халата. Українець, гладенько причесаний, чисто убраний, сидiв коло свого столика й писав.
Зiбранi з усяких нацiй, студенти нiяк не могли погодиться мiж собою. Коли болгариновi було холодно, тодi Воздвиженському було гаряче. Лапландець любив холод, а українець - тепло. Часто Воздвиженський одчиняв вiкна й холодив хату, а полуденнi слов'яни кричали i втiкали з хати, боячись застуди. Часто лапландець одчиняв вiкно вночi, й усi вставали вранцi слабими.
В номерi всi любили чистоту, а Воздвиженський i лапландець, здається, i не розумiли, що то таке чистота. В Воздвиженського кожна рiч лежала не на своєму мiсцi. Вiн кидав книжку куди траплялось, висовував з-пiд лiжка якусь скриню й не пiдсовував її, а кидав серед хати. На iого неприбраному лiжку так i лежало все гнiздом. На столi в його валялось усе: книжки й папiр вкупi з хлiбом, сiллю, сахаром, гребiнцем i ковбасою.
Вдача Воздвиженського була дуже деспотична. Вiн казав кожному "ти", хоч би стрiвся з ким вперше на вiку. Часом увечерi всi сидiли тихо, читали або писали, а Воздвиженський починав гулять по хатi, стукотiв на ходi ногами. Всi його i просили, i лаяли, але це нiчого не помагало. Вiн собi ходив, неначе був сам один в хатi. Слов'яни, мабуть, звикши до турецького ярма, швидко перестали змагаться з ним. Тiльки українець гризся з ним щовечора, лаявсь i трохи не бивсь.
Незабаром усi побачили, що Воздвиженський i лапландець не дуже любили поважать право власностi.
Як у їх не було тютюну, вони смiливо простягали руки й брали у других; зате ж i другим давали свiй тютюн.
Студенти того часу дуже пили, гiрше, нiж в останнiй час. Теперечки звуть той час героїчним перiодом випивачок. Пили всi, одначе Воздвиженський пив бiльш од усiх: вiн випивав стакан горiлки, не переводячи духу. Чи траплялись чиї iменини, всi студенти збирались в найбiльший номер i випивали часом на могоричi вiдро горiлки, заїдаючи хлiбом з сiллю та ковбасами. Тi, що скiнчили курс i виїжджали на мiсця, ставили могоричi в вертепi. Вертепом звали один номер в старому корпусi, де жили скiнчившi курс. Тi могоричi були такi, що часом всi: i молодi, й старi студенти, i постриженi в ченцi - все те лягало покотом на помостi й спало там до другого дня. В новiшi часи стали пити менше, i в номерах часто були танцi пiд грання своїх музик. Разом з танцями на тих вечорах завелася пiсня, i пiсня народна, як українська, так i великоруська. Народнi спiви завжди були сподобнi студентам, i не раз i не два iнспектор чернець розганяв студентiв серед глухої ночi, бо вони тривожили його своїми мирськими пiснями. I за часiв Воздвиженського студенти любили розважать себе пiснями. Починали спiвать великоруських пiсень, а потiм українцi спiвали своїх. Чудовою здалась українська пiсня всiм студентам з далеких країв, що зроду її не чули! Всi її слухали, всi приходили в екстаз, як тi, що були родом з синього Дунаю, так i тi, що були з далекої пiвночi. Лапландець вилiз з свого закутка, як миш iз нори, i роззявив рот. Навiть п'яний Воздвиженський уставав в той час з лiжка, прислухався до нової задля нього пiснi i сам повиучував багацько українських пiсень.
Воздвиженський приїхав до Києва дуже богобоящим. Вiн часто вставав серед ночi, моливсь богу й не давав спать iншим своїми молитвами. Раз його товаришi прокинулись вночi й побачили щось бiле й велике, що стояло коло шафи i шепотiло. То був Воздвиженський. Вiн встав удосвiта й почав молиться богу, б'ючи поклони так завзято, що побудив других студентiв.

- Хто то? - спитав у його один товариш.

- А тобi навiщо? - обiзвався Воздвиженський сердито.

- Що ти робиш?
- Та богу молюсь!
- Чом ти не даєш нам спати! - крикнули всi заразом.

- Дурнi ви! Хiба не можна богу помолиться?

- То молись нишком та не стукай так лобом! - крикнув сердито українець.
Всi прокинулись i почали лаять Воздвиженського. Одначе вiн часто вставав уночi, моливсь богу й ходив на утреню нишком од других. Українцi й iншi слов'яни їли в пiст скоромне. Однi великоруси неначе вiк прожили в скитах! Вони всi держали пости: грека звали нехристом, українцiв - ляхами, а слов'ян - турками.
Той українець, котрому довелось жити в однiм номерi з Воздвиженським, звався Василь Петрович Дашкович. Вiн був родом з Черкащини, давньої козацької сторони. Чудовий, пишний край! Чудовi, здоровi там люди. Iдеш селами й не надивишся на людей, гарних, привiтних та поставних. Чи їдуть чоловiки возами, то сидять гордо, мов тi гетьмани. Чи йдуть хлопцi селом, - всi гарнi, смiливi, високi, мов козаки запорожцi. I дiвчата там гарнi, чорнявi, рiвнi й високi, як тополi України. Чудовий край! Хто жив у тобi, хто дихав твоїм повiтрям, хто бачив твоє синє небо й чув про твою козацьку славу, той тебе повiк не забуде...
Дашкович був чистий черкасець: високий, рiвний, з дужими плечима, з козацькими грудьми, з розкiшним темним волоссям на головi. В його було лице повне з високим i широким одслоненим чолом. Брови лежали низько й рiвно над карими ясними, чималими очима. Чималi рум'янi губи були складенi щiльно i навiть трохи сердито. Його погляд, виявляючий розум i тяму, був твердий, спокiйний. Рiдко траплялось бачить таке лице, де одразу можна було б примiтить думи, й розум, i завзятiсть. Та не було тодi нi навкруги його, нi в його самого матерiалу для правдивої, широкої думи та широкого погляду, його рушення, його хода - все було поважне. Вiн ступав кожною ногою, нiби думаючи, як треба ступить, все ходив задумавшись. А як було сяде чи стане, згорнувши руки i спокiйно дивлячись, його постава була така картинна, хоч малюй па полотнi.

Найуподобнiша йому наука була фiлософiя. Вiн сам вивчив нiмецьку мову, i на його столi купою лежали нiмецькi фiлософськi книжки, тодi як його товариш Воздвиженський день i нiч сидiв над грецьким язиком i, по старiй традицiї, вчив теологiю. Тодi ще студенти були вiрнi духовi академiї.

Воздвиженський, при великому зростi, був неповертайло. Його кругла голова з широким круглим "париком", ясним, мов коноплi, його широке чоло i при йому куций нiс i тупо одрiзане пiдборiддя - усе те було дуже не в пропорцiї з огрядною постаттю. Але вiн був поставний, веселий, говорючий i любив товариство. Через свою веселу вдачу й гарний голос вiн подобавсь паннам i панiям.
Дашкович дуже любив чистоту, здається, по природi. Його столик був застелений скатертю, його лiжко стояло прибране й застелене. Часто вiн брав лiнiйку i вигладжував нею скарбове бiле з синiми берегами одiяло так, що на лiжку не було i складочки. Вiн сiдав i лягав на лiжко дуже обережно i дуже не любив, як хто стороннiй товкся на його постелi. Воздвиженський смiявся з того i не раз по виходi з хати Дашковича перевертав все на його лiжку догори дном. Вертаючись додому, Дашкович заставав на постiлi нiби слiд землетрясiння i звав за це Воздвиженського туляком-подляком. Таке прiзвище за туляком зосталося i до цього часу, бо затвердилося пiсля того дуже поганою репутацiєю.
Так як харч в академiї була дуже погана, то Дашкович, Калiмерi й iншi слов'яни їли в пости скоромне - ковбаси, сало, масло; варили тихенько в чайниках яйця i закидали шкаралющi на грубу, а часом i за вiкна. Од того монастирський двiр у пiст був засiяний бiлими шкаралющами, неначе снiгом. Воздвиженський дуже за це гнiвався, як аскет, i грозив розказати ректоровi. Всi почали його стерегтись i в пiст виходили їсти скоромне у другi номери.

I пiшло потiм студентське життя тихо й однаково. Всi мусили засiсти за науку. Всi мусили, хоч i через силу, привикать один до другого. Дашкович, грек Калiмерi, Петрович й iншi слов'яни були вищi розвитком, цивiлiзованiшi: вони впливали на грубу й дику натуру Воздвиженського. Вiн сам незчувся, як перестав уставать вночi й молиться богу, як покинув грецький язик i взявся до французького, як почав чепуриться i прибиратись. Вже вiн не стукотiв по номерi чобiтьми, гуляючи, нiби на злiсть усiм. Цивiлiзацiя того краю, куди його занесла доля, трохи стерла з його темнiшi плями. Одначе товаришi одхилялись од його, хоч вiн i приставав до других. В його натурi було стiльки нецеремонностi, що здавалось, нiби вiн от-от махоне лапою по спинi або й по щоцi! Вiн обтесався трохи тiльки зверху.
Київська академiя того часу стояла дуже низько i не давала нiчого для мислi. Вона була перероблена з старої Могилянської академiї. Замiсть латинського язика уряд завiв великоруський. Про український язик нiхто не дбав, хоча не так давно студенти писали вiршi чистим українським язиком. Академiя зосталася дуже позаду од свого часу: в нiй панувала схоластика, од котрої висихала всяка мисль в головах студентiв. Свiтськi науки були закутанi в дух теологiї. Тiльки одна фiлософiя стояла усе дуже добре. Академiя випускала тодi з семiнарiї професорiв, котрi були темнi, як темна нiч, i нiчому не вчили, бо й самi нiчого не тямили - тiльки з горя горiлку пили. Од темноти, од п'янства, од бiдностi вони сходили з ума, дурiли, бiгали по вулицях в одних сорочках, тонули темної ночi де-небудь в калюжах, у канавах. З тiєї академiї повиходили протоєреї i архiєреї, що плодили на Українi московський язик i московський дух, заводили московську централiзацiю в давнiй демократичнiй українськiй церквi. Давня академiя Могили служила вже не Українi, не українському народовi, а великоруському урядовi i його государственим планам.

Студенти того часу небагато виносили в головi, їх мисль була зоставлена сама для себе: її не ворушила суха схоластична академiчна наука. На студентiв бiльше мала впливу лiтература, що заходила в академiю збоку. Лiтература та була великоруська i давала недобрий матерiал для просвiти мислi, бо була слов'янофiльська. Воздвиженський, Дашкович i iншi студенти почали втягувати в себе ту нездорову ретроградну мисль. Рацiоналiзм i заграничнi книжки тодi не заходили в стiни Братського монастиря.
Раз над Києвом стояла чудова весняна нiч, що так надихувала духом поезiї Гоголя й Пушкiна. Повний мiсяць дивився в синiй, гладенький, як дзеркало, Днiпро. Небо було ясне й синє. На заходi, над чорною смугою лiсу й гiр небо блищало дуже пiзнiм рум'яним вечором. Було ясно, як удень. На Братськiй церквi можна було читать золотi написи на стiнах. Повiтря було тихе, запашне. Здається, не тiло, а сама душа ним дихала. На серцi ставало легко, на душi - спокiйно. Розум засипав перед великою красою природи, зате ж прокидалась фантазiя навiть в черствiй, твердiй душi. Спiвуча душа виливалась пiснею по-солов'їному, поетична душа марила тисячею пишних картин. Душа любляча любила гарячiше, душа безщасна заспокоювала своє замучене серце. Вся природа з небом i землею, з водою, квiтками, лiсами й горами здавалась однiєю пiснею, однiєю гармонiєю.
В темних алеях Братства гуляли купами студенти. Пiд високими осокорами й акацiями на лавках сидiли рядом: Воздвиженський, Дашкович, Петрович, Калiмерi i багато iнших.
Перед їх очима за вiвтарями Братської церкви, серед монастиря, був колодязь з фонтаном. Кругом його росли високi тополi, достаючи верхами до середнiх бань церкви. Чудовi стояли вони, облитi промiнням мiсяця од вершечкiв до самого долу! На їх було видко кожний листочок, кожну гiллячку! Лапландець з далекої пiвночi й собi вийшов з свого закутка. Всi сидiли вже давно, i нiкому не хотiлось йти в хату. Кожному хотiлось говорити, виговорить те, що притаїлось в душi; в кожного серце було одкритiше од тепла й добра пишного вечора й пiсень соловейкiв.
Довго розмовляли студенти про всяку всячину. Далi й далi всi ставали говорючiшi. Розмова почала приймать тон елегiї. Кожний почав думати й марить голосно. Серб Петрович почав згадувать свою рiдну далеку сторону, розказував про туркiв, як турки взяли його дiда, й батька, i дядькiв, посадили в константинопольську тюрму, як забрали в їх землi, їх усе добро, зарубали дiда й дядькiв, а батька випустили з тюрми без нiчого. Його душа аж клекотiла помстою й ненавистю; його великi чорнi очi блищали вогнем навiть при свiтi мiсяця. Смутний болгарин i собi розговоривсь, тiльки його душа не рвалась так гаряче, бо була дуже пришиблена деспотизмом. Українськi студенти ще не мали тодi ясного почування нацiональностi, але, слухаючи серба й болгара, вони й собi згадали про свiй безщасний народ, зовсiм забитий з мовою, лiтературою й iсторiєю.
Дашкович почав тихiсiнько спiвать українську пiсню. До його пристало кiлька голосiв. Воздвиженський вторував басом, i тихо-тихо, як днiпрова вода, полилася гармонiчна українська пiсня. Серед монастиря, перед п'ятьма золотими банями, серед чернечих келiй i темних алей понеслася мелодiя про Сагайдачного, котрого могила була за десять ступенiв звiдтiля, коло пiвденної стiни церкви.
Швидко одчинилось одно вiкно в келiї. Звiдтiль висунулась кострубата чернеча голова. Потiм одчинилось друге й третє вiкно. З вiкон висовувались темнi голови й слухали спiви.
По дворi пiд тополями дибали два журавлi, котрих держать по монастирях у Києвi. З липи злетiв павич, розпустив свiй блискучий хвiст i крикнув своїм диким голосом. Пiсня розворушила мертвий спокiй монастиря. Всi поглядали на ректорськi вiкна. Одно ректорське вiкно одчинилось, i пiсня разом замерла на устах двох десяткiв хлопцiв, i знов стало тихо й мертво, як у могилi. Тiльки з сусiдньої гори Кисилiвки[12] широкою хвилею лилася пiсня мiщан, котрi збирались там на вулицю i спiвали пiснi цiлим хором, з басами, тенорами й сопранами.
Калiмерi й Воздвиженський розвеселяли усiх своїми жартами й брехнею. Грек розказував про схiднi гареми, про афiнських грекинь. Низький, товстий, з вузеньким лобом, з товстими губами й чорними очима, Калiмерi зовсiм не нагадував героїв "Iлiади"[13], а бiльше був схожий на гiрських розбишак. Вiн почав марить про свiй магазин з тютюном, про баришi, про дiвчат, гудив Росiю й хвалив свiй край.

Тиха нiч, тепло, мiсяць i зорi наводили бiльше задуму й меланхолiю, а найбiльш на українцiв.
- Сидимо ми тепер укупi, - почав Дашкович, - а де-то ми будемо через рiк, через два, як вийдемо звiдсiль?
I кожному будущина, рiдний край почали з'являться перед очима. Серб згадав свiй тихий Дунай, згадав Чорну гору з її вольним народом i красою природи. Дашкович заговорив про свою Черкащину, про Днiпро широкий, про садки зеленi i про пишнi свої Сегединцi, залитi черешнями. Калiмерi згадав класичнi Афiни й пишнi береги Мореї, хоч i був ладен помiняться ними на добрi баришi за тютюн. Один Воздвиженський не згадував Тули, смiявся з усiх i звав усiх романтиками.
- А де-то доведеться нам пожениться? Якi-то будуть нашi жiнки? - почав Дашкович i тим зачепив найживiшу, найтоншу струну в серцi кожного молодого студента. До кiнця курсу було так недалечке! Всi почали перебирать знайомих у городi паннiв, i найбiльше тих, котрi ходили до церкви в Братство. Згадали багато паннiв гарних i розумних, але в кожної знаходили що-небудь негарне, що-не-будь не до вподоби. I почали вони марить, кому якої треба жiнки.
- Я тут не женюсь, - говорив серб. - Менi треба жiнки смiливої, щоб умiла часом турка пiд бiк шпигонуть i щоб була й патрiотка, любила свiй край, свою мову й свою вiру.
- А менi треба такої, - промовив Дашкович, - щоб умiла господарювать, порядок в домi давать i щоб умiла українських пiсень спiвати. Я буду сидiть i фiлософствувать, а вона, тиха, добра та весела, буде коло мене шити й пiсню менi спiвать.
- I вже ти! - промовив Воздвиженський. - Може, тобi треба такої, щоб сидiла коло тебе та пхикала, сльози лила? - i Воздвиженський пiдперся рукою, пресмiшно скривив лице i почав пхикать. Його здорова голова стала така смiшна, поза була така чудна, що всi зареготались.

- Ой ти! - промовив Дашкович. - Тямиш ти в поезiї! А тобi, мабуть, треба такої, щоб давала щодня стусанiв у потилицю!

- Ого-го! Нехай спробує! Я задам їй такої росiйської пинхви, що вона не потрапить кудою втiкать. Коло мене жiнка буде ходить навшпиньки, на одних великих пальчиках. А як я читатиму або спатиму, то вона повинна замерти на той час i заморить все в домi. Пiсень твоїх я не потребую. Жiнка повинна буть жiнкою. Я голова в домi, а вона моя пiддана. Щоб менi було добре їсти, добре пити; щоб менi усе було впору, за часу...

- То тобi треба наймички, а не жiнки? - спитав Дашкович. - А я собi наймичку найму, а жiнки покiрної, рабинi не люблю.

Воздвиженський знов занявчав жалiбно, пiдперши щоку долонею.
- От така твоя буде жiнка! - промовив Воздвиженський. - А моя жiнка нехай не спiває й не пхикає: нехай собi буде богомiльна, нехай ходить до церкви. I я люблю жiнку добру, тиху, але покiрну, покiрну! Бо як жiнка почне верховодить в хатi, то не буде добра.
- Ти деспот! - крикнув Дашкович.

- Нi, братику! Жiноче дiло кочерга та колиска. Я для неї й грошей не даватиму до рук! Сам справлятиму одежу, яку треба буде. Я не люблю, як жiнки швендяють по балах.
- А я подивився б, як моя жiночка танцюватиме, як метелик, гратиме, спiватиме, - марив Дашкович.
- О, якби моя жiнка вдалась такою Iродiадою[14], то я б її запер в хатi, ще й дверi пiдпер би. Нехай би сидiла, не рипалась та хати стерегла!
- Воздвиженський, - промовив Калiмерi, - ти зовсiм по-монгольськiй дивишся на жiнку. От моя жiнка буде не така! Моя жiнка носитиме кинджала при поясi, вмiтиме полком командувать i туркiв бити. Моя жiнка буде, як калина з молоком! з вогнем в очах, з грудьми високими, як гора Олiмп. Я хочу, щоб моя жiнка танцювала, як баядерка, спiвала пiсень, як соловейко, припадала коло мене не рабинею, а гарячою коханкою. На далекiм Сходi, на гарячому березi Середземного моря, а може, з гарему якого турка я вихоплю собi такi чорнi очi, таку палку любов, що не схоче менi акафiстiв читати.
- А буде в магазинi сидiть й тютюном торгувать, - обiзвався Дашкович.
- Нехай торгує! але вона буде моїм коханням, моєю щирою душею! - говорив палкий грек, облитий свiтом мiсяця. Його очi блищали iскрами проти мiсяця; червонi губи й рум'янець на щоках розгорiлись. В такiм запалi вiн був i справдi трохи схожий на героя "Iлiади", а не на крамаря.

- Куди-то оце нас порозсилають, як ми скiнчимо курс, - промовив Дашкович.
- Я зостанусь тут, у Києвi, - одрiзав Воздвиженський.

- А в Тулу не хочеш? - крикнули усi.

- Не хочу! - одказав Воздвиженський.

- Але ж там гарно! - промовили усi, смiючись.

- То що, що гарно! Я зостанусь тут, на Українi, i в Києвi; i оженюсь тут! - додав Воздвиженський. - А ти, хохле, катай до Тули!
- Розкажи батьковi своєму! - одказав Дашкович. - Я за грiхи не поїду в твою Тулу. Я не покину України нiзащо в свiтi!

I знов розмова натрапила на переднiшу тему: знов молодi хлопцi заговорили про молодих дiвчат. Мiсяць ще яснiше виливав всю силу свого промiння. Густа тiнь пiд липами ще гiрше ворушила думи й фантазiю. Далека голосна пiсня з гори Кисилiвки, ще далi пiсня з гори Щекавики[15] знов викликали охоту до спiву. Дашкович почав тихесенько "Гриця", а Воздвиженський i незчувся, як став йому вторувать. I знов тиха пiсня, як шелест листу, пiшла по монастирi. Пiд самою церквою спало на землi покотом кiлька сотень богомольцiв з усiєї України. Вони спросоння почули пiсню, пiдводили голови й дивувались, що серед монастиря спiває хтось сiльську пiсню, нiби в селi на вулицi.
На темних алеях зачорнiла чорною хмарою висока чернеча постать. Червона палиця з золотою головкою заблищала, як блискавка.

Студенти зачули ректора й побiгли до корпусу. Там уже дзвонив дзвоник на молитву.
I довго ще пiсля молитви, сидячи перед одчиненим вiкном, дивився Дашкович на сонний, тихий Київ, на високi гори, де блищали золотi верхи Михайлiвського монастиря, де на шпилi висiв собор, Андрiївський, а попiд горою зеленiли садки, бiлiли стiни будинкiв. Йому хотiлось одного - не покинуть Києва, а другого - знайти тиху, добру, як голубка, i спiвучу жiнку.

Вже усi в номерi полягали спать. В великi вiкна свiтив мiсяць. В хатi стало тихо; усi засипали. Коли це Воздвиженський прокинувсь i закричав: "Дашковичу! Чи ти спиш!?"
- Якого ти нечистого не даєш спать! - обiзвався спросоння Дашкович.
- Чи тобi нiчого не снилось?
- А тобi вже встигло й присниться?

- Вже! Менi снилась моя будуща жiнка, - промовив Воздвиженський хрипким заспаним голосом.
- Якою ж вона тобi снилась? Чи таким бовдуром, як i ти? - спитав його Дашкович, i всi знов пробуркались i почали смiяться при роздражнюючiм свiтi мiсяця.
- Одже й я пригадую свiй сон: i менi щось верзлось, - говорив далi Дашкович. - їй-богу, снилось, нiби я сиджу на тiй самiй лавцi, де ми недавно сидiли; i нiч, здається, була така сама; коли це пурх! i з дерева злинула голубка, сiла менi на плече й почала вуркотать на вухо. Я взяв її в руки; коли дивлюсь, а голубки вже нема, i коло мене сидить панна, гарна, як оця нiч, з такими очима i з таким добрим лицем, з таким голубиним поглядом, як у однiєї панни в моїй Черкащинi. Тiльки що я придививсь до неї, а вона знялась павичем, розпустивши розкiшний хвiст, i той павич так препаскудно крикнув, якраз, як оце ти!
- Бач, якi тобi птицi сняться! - промовив Воздвиженський. - А менi приверзлось, що я сидiв на тiй самiй лавцi; менi нiби схотiлось води, я й пiшов до колодязя, набрав вiдро води та й дудлю, дудлю! Випив цiле вiдро, а води все-таки хочеться. Коли обертаюсь, а при свiтi мiсяця стоїть дiвчина з вiдром. Я її ляп по руцi! А вона одразу, неначе вiдьма, обернулась панною в розкiшнiй бiлiй сукнi на два сажнi кругом. Така панiя, ой! ой! В руках у неї були чотки й молитовник, а на плечах крила. Вона взяла мене тихiсiнько за руку та й каже: "Ходiм, серце, до вiнця! Нас буде вiнчати сам митрополит". От i веде мене просто до церкви. Дивлюсь, а Братство наше все палає свiчами. Народу в церквi повнiсiнько! А на амвонi стоїть претовста черниця в ризах i киває до мене пальцем. Пiдходжу я з своєю нареченою до черницi, а вона як кинеться до мене, як ухопить мене за чуба! Дивлюсь! А моя наречена i та черниця перекинулись вiдьмами, сiли на лопати та й полинули з церкви. Ввесь народ зашумiв, свiчки погасли, - i я прокинувсь.
- Цей сон значить, що твоя жiнка буде дуже лиха, - промовив Дашкович, i всi почали смiятись. Воздвиженський встав i пiшов шукать води, щоб залить загу й жар своєї фантазiї.
__
_II_
На Братськiй вулицi[16], проти самого монастиря, iк полудню, була оселя купця Сидора Петровича Сухобруса. Оселя стояла садом до Братства, а ворiтьми виходила з другого боку кварталу на другу вулицю. Половина грунту була засаджена добрим садком. Садок був старий, розкiшний. Високi стовбури дерева, рiвнi, як колони, високо розкидали рясне гiлля. Дерева було так повно, що садок здавався пишним кошиком, в котрому було накладено букетiв так тiсно, що вони з усiх бокiв вилазили аж за край. Яблунi, грушi, черешнi купами гiлля вилазили в чужi двори, слались на чорну покрiвлю возовень i комор, схилялись над тротуаром, зачiпаючи прохожих за голови. Садок був старий, як був старий i його хазяїн Сидiр Сухобрус.
Старий мурований будинок стояв не на вулицю, а серед двора проти ворiт. Вiн був так збудований, як будували доми в старовину: з ганком, з довгими сiньми через цiлий дiм, з другими дверима в садок. Сiни роздiляли його на двi половини: з одного боку була пекарня й велика хата для челядi, з другого боку були хазяйськi кiмнати. Товстi на аршин стiни показували, що дiм був давнiй. Вже Сидiр Петрович сам попрорубував бiльшi вiкна, повикидав з вiкон залiзне перехрестя. Тiльки в його кiмнатi зосталось старе маленьке вiкно, зверху трохи закруглене, з залiзним перехрестям, ще й гострими крючками на обидва боки. Здається, хазяїн думав не тiльки сховать грошi од злодiя, але ще мав злу думку поколоть злодiєвi руки й лице, щоб не квапився темної ночi на чуже добро.
Сухобрус мав двi дочки. Старша звалась Марта, а менша Степанида. Сухобрус овдовiв, i його дочки хазяйнували в господi.
Великий порядок i чистота в хатi й надворi показували, що Сухобрусiвни були добрi хазяйки. Дiм був багацько кращий всерединi, нiж знадвору. Свiтлиця була чиста, свiтла, просторна; стiни були помальованi ясно-жовтою фарбою; помiст був чистий, вимальований; через свiтлицю слався вузенький килим, витканий з чорних i бiлих ниток. На стiнах висiли великi картини на паперi, в чорних рамах. З однiєї картини виглядало лице Павла[17], на другiй картинi був намальований Кутузов[18] з грудьми, так обвiшаними стрiчками й хрестами, що нiгде було й курцi клюнуть; з третiх рам виглядала якась цариця. На другiй стiнi висiв портрет якогось давнього Сухобруса в кунтушi, з прорiзаними рукавами наодкид. Всю свiтлицю дуже красила нова картина, вишита гарусом. На тiй картинi якийсь чорновусий циган, в одежi ясно-синiй й червонiй, вигравав на гiтарi. Рядом з циганом висiла дуже велика картина, де Ной, з бородою до пояса, благословив таких самих бороданiв, двох синiв, а Хам, чорнявий i з короткою бородою, одвернув зле лице од батька. На одних дверях був намальований вусатий i чубатий запорожець, котрий танцював козачка, держачи в руках пляшку й чарку, - сцена, може, прямо перенесена маляром з Братського плацу, де колись гуляли запорожцi по дорозi до Межигiрського монастиря[19] й до чернечої ряси.
На стiнах свiтлицi можна було читать iсторiю нещасного Києва, котрого шарпали й перекидали з рук у руки сусiди.

Обидвi Сухобрусовi дочки жили в дуже чистiй й свiтлiй кiмнатi. Сам Сухобрус жив у другiй кiмнатi з маленьким вiкном. Його кiмната була темна, обставлена двома довгими стародавнiми скринями з усяким добром. В кiмнатах було чисто, як в келiях у черниць.
Пiд самими вiкнами коло дому цвiли кущi рожi, бузку, жасмину, росли лелiї, пiвонiя, пахучий канупер, оргинiя, синiли квiтки тої, навiть росли кущi любистку, рути й барвiнку, неначе пiд вiкнами сiльських хат.

Сухобрус умiв малювать i став на ноги з свого малярства. Вiн малював простi образи, що купують тисячi богомольцiв з усiєї України. Нiякий київський маляр не вмiв так догодить образами сiльським молодицям та дiдам, як Сухобрус. Його образи дуже кидались в вiчi своїми ясними червоними й синiми фарбами i принаджували натовп покупцiв. Нiхто не вмiв намалювати такого баского бiлого коня пiд святим Юрiєм, такого страшного змiя пiд конем, намальованого зеленою й червоною фарбою, з ротом, повним вогню й полум'я! I Сухобрус мав уже свою крамницю з образами проти самого Лева[20], фонтана, дуже уподобного українським селянам. Забагатiвши трохи, вiн завiв вже й другу крамницю, рядом з першою, з усяким крамом. На старостi лiт Сухобрус почав слабувать на очi й мусив навчити малярства двох челядникiв, котрi сповняли його крамницю образами.
Пiд хатою в Сухобруса, пiд барканом у садку в холодку можна було кожного дня бачити великi мисники, заставленi образами, на котрих протряхали свiжi фарби,

Сухобрусовi дочки, Марта й Степанида, були малими дуже гарнi дiвчатка: кароокi, чорнявi, кругловидi, з ямочками на щоках. Вони кожного дня ходили до борисо-глiбського дяка з граматками[21] й часловцями[22] пiд пахвою. Марта була тiльки годом старша од своєї сестри. Але, маючи один зрiст, запнутi однаковими зеленими хусточками, зав'язаними пiд пiдборiддям по-мiщанськiй, в однакових котиках, критих ясно-зеленою матерiєю, вони були нiби однолiтки-близнята. Пiсля дякової науки Сухобрус посилав їх до одного пансiону годiв зо два, де вони вивчились говорити по-великоруськiн, вивчились шити, й вишивать, i грати на гiтарi, як тодi була мода. На тому й скiнчилась наука й просвiта Сухобрусiвен. Сухобрус умiв читать тiльки церковнi книжки i часто загадував дочкам читати йому голосно "Житiя святих"[23], а найбiльше печорських. Їх боротьба з злими духами здавалась йому надзвичайно цiкавою! Не раз можна було бачити Сухобруса в садку на лавцi з великою книгою "Житiй" на колiнах. Надiвши синi окуляри, в однiй сорочцi й без шапки, вiн сидiв в свята пiд гiллястою грушею, дуже рiдко перекидаючи товстi й здоровi листки "Печерського патерика"[24].

Ще змалку Марта й Степанида були дуже схожi вдачею. Обидвi вони були дуже розумнi, чепурнi й веселi; обидвi були дуже упертi. Коли вони самi хотiли що робить, то не треба було й загадувать, а коли чого не хотiли, то нi батько, нi мати не мали сили їх присилувать. Обидвi вони були слухнянi, але траплявся час, що Марта або Степанида не хотiли подати матерi того, що лежало пiд рукою.
Ще змалку мiж Мартою й Степанидою не було прихильностi й симпатiї. Вони гуляли вкупi, забавлялись, але не було мiж ними щирої любовi.

- Або з вас, дочки, будуть великi хазяйки, або - великi злиднi, - було жартує Сухобрус, гладячи по головi своїх дочок.

Сухобрус помилився: з його дочок вийшли розумнi й хазяйновитi панни, з великою енергiєю, з великою охотою до працi, але зате палкi й сердитi. Вони так добре держали дiм, так умiли дбать, як їх покiйна мати. Але зате часто доставалось од їх i старому батьковi. Вiн був у руках своїх дочок i часто не мав волi випити зайву чарку, як того не хотiлось дочкам.

В городянському пансiонi вони трохи вхопили романтизму, разом з тодiшнiми сентиментальними великоруськими романсами, котрi приблудились на Україну з романтичною великоруською лiтературою. Забравши в руки гiтари, вони любили спiвати жалiбним голосом: "Стонет сизый голубочек! Стонет он и день и ночь!" I, розказавши в пiснi, як той голубочок втеряв милу, як вiн побивався i, попросту сказать, здох од печалi, вони задумувались, зiтхали й довго дивились в одчинене вiкно, де в садку цвiли квiтки, а на коморах купою сидiли "голубочки", що й не думали здихать од любовi. Любили вони спiвать Сковородину[25] пiсню: "Бiдну птичку уловили i в клiточку посадили", перевертаючи українськi слова на великоруський лад. I вони справдi жалкували за тiєю птичкою. I часом, вилаявши добре в пекарнi наймичок та прикажчикiв, покричавши на батька, вони виходили в садок мiсячної ночi, довго ходили пiд високим деревом, марили про бiдну птичку й сизого голубочка. А марили вони, бо вже наближався час i пора думати про якого-небудь голубчика. I звiдкiль вiн прилине? I який вiн буде? Чи чорнявий, чи русявий, чи купець, чи вiйськовий, чи, може, вчений?

До Сухобруса почали вчащать молодi паничi з своїх-таки купцiв. Всi знали, що Сухобрус мав грошi в банку i що вiн мав їх доволi i в скринi. I панни були гарнi. Але якось нi один не припадав їм до вподоби. Були мiж ними люди й багатi, й гарнi, та зате були нерозумнi, простi. Марта й Степанида, розумнi зроду, хотiли вибрать собi женихiв не дуже темних купцiв, бо й самi були в пансiонi. Сухобрусiвни убирались багато: в шовковi сукнi, оксамитовi бурнуси.
Пишно убравшись, вони приходили кожної недiлi до Братської церкви. Молодi люди ставали, при виходi з церкви, в два рядки коло великих дверей до самої дзвiницi i без церемонiї оглядали кожну панну. Сухобрусiвни шелестiли шовком i гордо проходили мiж тими лавами паничiв. Паничi їх знали на лице. Їх примiтили там Воздвиженський i Дашкович.
Студенти знали всiх паннiв, котрi бували в Братськiй церквi, i давали кожнiй прiзвище або по одежi, або по лицi. Одних паннiв звали чорненькими, других - бiленькими, iнших - гвоздичками або чорнобривцями. Сухобрусiвен вони звали пальмами. Мiж усiма паннами на Подолi не було рiвнiших, показнiших од їх. Великi на зрiст, пишнi й гордi на ходi, лицем щирi українки, чорнобривi й кароокi, вони справдi здавались розкiшними пальмами Iндiї мiж дрiбними дiвчатами.
Раз у недiлю, лiтнього теплого вечора, була гулянка в Царськiм садку. На першiй алеї, недалечке од теперiшнього Царського дворця, трудно було протиснутись: так було багато народу. Музики весело гримiли. Цiлi купи мiщан сновигали по менших алеях. Багато людей сидiло на горах понад Днiпром: вони дивились на пишну картину тихого Днiпра, закиданого барками, байдаками й плотами, дивились на зеленi острiвцi, на темний заднiпрянський бiр. Марта й Степанида, одягнутi в легкi бiлi сукнi, гуляли на першiй алеї. Вони примiтили, що слiдком за ними ходило три паничi. Чи повертали вони на боковi алеї, чи спускались вони в долину, де тепер Шато[26], чи виходили на гору, паничi ходили за ними слiдком i часто забiгали назустрiч. Вони примiтили велику постать Воздвиженського, присадкуватого Калiмерi, чорнявого Дашковича i зараз впiзнали студентiв. Сiдали вони, сiдали й паничi; вставали вони, вставали й паничi. Паннам це сподобалось, i вони почали зумисне крутиться по алеях, манячи слiдком за собою паничiв.
Сухобрусiвни вернулись додому на заходi сонця, посiдали коло вiкон, одчинених в садок, i, напившись чаю, забрали гiтари й почали грати та спiвать "Сизого голубочка" i "Бiдної птички". А спiваючи тих пiсень, вони не спускали з думки тих молодих студентiв, котрi так довго бiгали слiдком за ними. "А може, то моя доля знайшла мене цього дня в садку?" - так думала кожна з їх. А чудовий тихий вечiр, а синє небо, палаюче вогнем на заходi, а зелений садок з густою тiнню - все те роздражнювало нерви, ворушило серце, котрому прийшла своя черга.

Послалась нiч над Києвом; вже погас червоний одлиск на високих верхах Андрея й Михайлiвського монастиря, а Марта з Степанидою все сидiли коло вiкна. Резеда розливала тонкi пахощi й сповнила ними всю хату. Вони знов заграли й заспiвали "Звук унылый фортепьяна". I голоси їх були дуже гарнi, i пiсня наче сама спiвалась в чистiм повiтрi, але думи брали перевагу. Кожнiй хотiлось марити мрiями.
Обидвi панни пiшли гулять по садку. В чорнiй тiнi бiлiли їх яснi сукнi, i мiж деревом вони й справдi були, мов тi пальми, рiвнi й високi. Батько кликав їх вечерять i не дiждавсь; мусив сам вечеряти. Вже на дзвiницях продзвонило дванадцять. На сходi почало яснiшати й червонiть небо: сходив мiсяць. А панни все гуляли, неначе ждали своєї долi до себе в гостi.

- Чи ждете кого в гостi, чи кого виглядаєте? - спитав старий Сухобрус своїх дочок, вийшовши з хати в садок. Надворi була така розкiш, така тиха радiсть, що старий нахилився й почав рвать резеду, левкої, барвiнок; його старi пальцi стулили букетики, i, закравшись до дочок, вiн кинув на їх тими букетиками. Живущий, цiлющий вечiр i його розохотив до гульнi.
Тiльки що Сухобрус пiшов до хати, як через баркан перескочило в садок щось дуже велике й довге, а перегодя i друге перескочило слiдком за ним. Марта й Степанида наробили крику й кинулись бiгти до хати. Батько вибiг їм назустрiч.
- Що там таке? Чи пожежа, чи що? - питав вiн дочок.

- Ой тату! щось перелiзло у наш садок, та таке велике! - кричали обидвi дочки.
Спершу йому здалось, що нечистий перекинувся звiрюкою й плигнув у садок. Потiм мигнула в його думка про злодiїв.

Вiн вибiг у садок. Дочки стояли коло хати. В садку двоє людей блукали мiж деревом i чогось стукали в мисник з образами, що стояв пiд барканом коло черешень. Сухобрус був спокiйний за свiй священний крам i не приймав образiв на нiч.

А дiло було таке. Студенти з Царського садка пiшли у гостi до знайомого купця, котрий жив далеко, аж на Орданському. Той купець мав багацько дочок, i не дуже гарних. Вiн закликав до себе усяких студентiв, годував, поїв їх i чимало дочок повидавав вже замiж за свiтських i духовних. Студенти часто гуляли там до пiвночi й цiлою юрбою перелазили потiм через стiну Братського монастиря. Дверi у корпусi часом не запирались, а як були запертi, то студенти лазили через вiкна.
Саме того вечора Воздвиженський i Дашкович вертались од того купця пiзньої доби. В їх головах вже добре шумiло, хоч вони й не були зовсiм п'янi. Але часом, як кажуть, неначе хто чоловiка обiйде або обворожить. Нiч була темна, мiсяць ще гаразд не зiйшов. Стiна Братства була бiла, i Сухобрусiв баркан на тiй самiй вулицi був так само бiлий.
I за братською стiною росло дерево, i за Сухобрусовим барканом росло дерево. Замiсть соб, нашi студенти повернули цабе та й перелiзли в Сухобрусiв садок, де до пiвночi гуляли й марили молодi Сухобрусiвни.
Переплигнувши через баркан, Воздвиженський i Дашкович пiшли, як їм здавалось, нiби по алеї просто до свого корпусу, але швидко почали стукать лобами об дерево i наткнулись на мисник з образами. Вважаючи на його бiлий колiр, вони думали, що то корпус. Воздвиженський стукнув, нiби в дверi, а образи посипались йому на голову.
- Ой братику! Де це ми? Куди це ми зайшли? - питав Дашкович, пiдiймаючи з землi образи.
- Чи не потрапили ми замiсть корпусу та в церкву? - говорив Воздвиженський, роздивившись на образи.
Притвор великої Братської церкви не замикали лiтньої пори. Там спала сотня-друга прочан. Студентам здалось, що вони доконче застрягли у тiм притворi.
- Ой, стережись, брате, щоб часом не наступить якiйсь бабi на лице! - промовляв Дашкович.
Крик Сухобрусiвен навiв його на думку, що вiн настоптав яку-небудь богомолку.
Вони почали озираться i побачили над головами густе гiлля. Хоч у їх головах i шумiло, одначе вони примiтили, що то не Братськi алеї i не академiчний корпус.
- Чи не перескочили ми часом у ректорський садок? - промовив Дашкович.
- Може, й так, - додав Воздвиженський, - треба якось вилазить звiдсiля. Але що це за образи? Де б вони набрались у ректорськiм садку?

- Може, тут ректор уночi богу молиться, як Степан Воздвиженський, - жартував Дашкович i з тим словом стукнув лобом в грушу.

- Ой! Хтось мене вдарив кулаком по лобi, - сказав Дашкович.
- Хто там ходить? - гукнув з усiєї сили Сухобрус, стоячи пiд хатою.
- Ой! ректор вийшов з хати! - промовив Дашкович так голосно, що якби то справдi був ректор, то в його вуха влетiли б не дуже приємнi йому слова.
- Так що, що ректор! Велике горе - ректор! - кричав басом Воздвиженський так голосно, що якби ректор гуляв навiть у своєму садку в той час, то почув би його баса через улицю.
- Хто то ходить у моїм садку? Чого вам там треба? - гукав Сухобрус.
- Та свої! - обiзвались студенти.

- Хто такi - свої? - спитав Сухобрус.

- Не питай, бо старий будеш! - промовив Дашкович не дуже тверезим голосом.
Сухобрус по голосi догадався, що хтось ненароком заскочив у його садок; одначе була тодi недiля.
- Та виходьте, не бiйтесь! Я вас виведу на вулицю, - запрошував їх Сухобрус.
- Еге, так i вийдемо оце! Щоб ви нас повигонили, отець ректор! - обiзвався Дашкович.
- Та я не ректор! Я Сухобрус! - говорив Сухобрус, смiючись. Вiн догадавсь, що то були студенти. Марта й Степанида повиходили з хати й смiялись.

- Коли ви Сухобрус, то ми й вийдемо. - I вони справдi вийшли обидва й наблизились до Сухобруса.
- Еге, паничi, мабуть, не потрапили через братську стiну та зайшли до Сухобруса в гостi. Просимо ж до господи! Будьте в мене гiстьми, коли зайшли до моєї оселi, хоч i поневолi.
Дуже чудна й несподiвана притичина протверезила студентiв. Вони почали прохать вибачення, просили вважити на їх студентське життя. Сухобрус втiшав, просив не тривожиться. Вiн казав, що сам бачив не раз, як студенти цiлою купою плигали через братську стiну, i вважав те за звичайну рiч.
Марта й Степанида притаїлись за кущами рожi в той час, як батько повiв студентiв до свiтлицi. Вони пiшли слiдком за ними, дуже цiкавi подивиться, якi то студенти: вони знали на вид сливе кожного.

Сухобрус звелiв подати до свiтлицi свiтло й запросив їх у хату. Студенти переступили порiг незнайомого дому й побачили у вiчi незнайомого чоловiка. Чиста велика свiтлиця, з поодчиненими вiкнами, дуже добре освiчена, свiжа, од повiтря ночi, повна пахощiв резеди, зовсiм вигнала їм хмiль з голови, їм стало сором й совiсно; вони почали рекомендуваться.

- Нiчого, нiчого - те! Бог з вами! Чи я ж кому розкажу, чи що? Нiхто в академiї не знатиме про те, - так втiшав їх хазяїн. - Прошу ж сiдати в моїй господi. А от i мої дочки. Це старша, Марта Сидорiвна, а це менша, Степанида Сидорiвна! Я вас добре знаю, бо ви пiвчi.
У свiтлицю ввiйшли обидвi дочки, високi, рiвнi, чорнявi, в тих самих бiлих сукнях, у котрих вони гуляли в Царськiм садку. Студенти зараз їх упiзнали, а вони студентiв. Студенти почали рекомендуваться й червонiли, невважаючи на хмiль у головi.
- А ми сьогоднi бачили вас у садку, - загримiв басом Воздвиженський. Панни хотiли сказати, що й ми, мов, вас бачили, але не сказали.

- О, ми сьогоднi дуже довго гуляли в Царському садку, а оце й досi гуляли ще у своєму садку, - обiзвалась Марта Сидорiвна.
- Яка гарна погода сьогоднi, - ледве промовив Дашкович.
- Дуже добра погода! - обiзвалась Степанида.

- Зрання було тихо i серед дня тихо, - говорив Дашкович.
- I вечiр був тихий. Ми й досi з сестрою гуляли в садку, - говорила Степанида, спустивши очi вниз.
- А вас звуть у нас пальмами, - одрубав Воздвиженський басом.
- Якими пальмами? - спитала Марта.
- Пальмами! - одказав Воздвиженський. - Бо ви такi високi й гарнi, як пальми.
- Далеко нам до пальм, - обiзвалась Степанида, - спасибi за комплiмент!
Обидвi панни сидiли, згорнувши руки й дивлячись додолу. Вони обидвi почервонiли, як Воздвиженський назвав їх пальмами. Дашкович смикнув його за рукав, але так незручно, що було видно на всю хату. Панни стиха осмiхнулись.
Тим часом батько звелiв наставить самовар i готувать закуску. Вiн був дуже радий тому випадковi й гостям. Мiж мiщанами й купцями на Подолi студент академiї має високу репутацiю, як людина з великим розумом i з просвiтою. Вони знали академiстiв по проповiдях у Братському монастирi, а найбiльше в п'ятницi великого посту, коли збирались на пасiю сотнi киян. Стара, давня репутацiя Могилянської академiї зоставила велику силу впливу на киян i до нашого часу. Давши загад у пекарнi, Сухобрус увiйшов до гостей. На йому був новий синiй довгополий сiртук з великими гудзиками й ряба жилетка. Шия була зав'язана чорною блискучою шовковою хусткою, з-пiд котрої розлягались широкi бiлi викладчастi комiрчики, неначе великi вуха.
- Дуже радий я, що ви заскочили до мене в госii, хоч i пiзньої доби. Мабуть, були десь в гостях? Чи, може, в театрi? - казав Сухобрус.
- Були в гостях... та випили по однiй та по другiй... - промовив Воздвиженський.
- Молодим людям i молода рiч. I ми колись були молодi, то й подвизалися, а тепер, як старiсть налягла на плечi, то й не до подвигiв.
Сухобрус приспособлявся до вчених людей i силкувавсь говорить по-вченому. Начитавшись "Патерика" i "Житiй", вiн закидав на церковний язик.
- Як ваш хор гарно спiває, - несмiливо промовила Марта.
- Ви, мабуть, спiваєте? - спитав Сухобрус Воздвиженського.
- Спiваю басом, як можете догадуваться по моїй розмовi, - промовив Воздвиженський i гуркнув басом зумисне голоснiше, щоб показати свiй голос.
- Який концерт буде цiєї недiлi, чи "Возведох", чи "Гласом моїм"? - спитав Сухобрус, як чоловiк, розумiючий дiло, i навiть закинув ногу на ногу, приймаючи академiчну позу.

- Здається, "Возлюблю тя, господи", - обiзвався Дашкович.

- Чи не будете коли спiвать двохорного концерту? Як я люблю такi концерти! - говорив Сухобрус. - От, як у семiнарiї на "вербу"[27] криконуть на два хори "Кто бог велiй"! Чудо, диво! Один хор загримить "Кто"! а другий знов пiдхопить "Кто"! та ще й пiдправить. Ой! Господи, як гарно!

- Ми спiваємо тихiшi концерти, - промовив Дашкович, натякаючи проти двохорних, крикливих концертiв.
- I я люблю тихi, мелодичнi концерти, - промовила Степанида, ледве пiдiймаючи вiї i знов спустивши їх на щоки.

Тим часом принесли самовар. Панни вийшли до другої кiмнати наливать чай i незабаром принесли стакани для гостей. Свiжа нiч, мiцний чай зовсiм провiтрили паничiв. Вони навiть були радi, що так негадане прийшлось познайомиться з пальмами.
Всi посiдали коло стола на канапi. В одчиненi вiкна заглянув червоний, великий, як дiжа, мiсяць, пiдiймаючись з Днiпра нiби прямо на печерськi гори. Сухобрусiвни в хатi були багато кращi, нiж у церквi в своїх старомодних капелюшках, схожих на кошики. Степанида мала лице щиро київське: бiльше кругле, нiж довге, з повними рум'яними щоками, з ямочками на щоках, маленьким круглим пiдборiддям, з невеликими темними очима. Нiс її був чисто мiщанський: дуже тонкий, рiвний, але недовгий, з тонiсiнькими прозорими нiздрями. Брови були високi й на кiнчиках дуже тоненькi, як шнурочки.

Старша, Марта, мала багато грубiшi пружки лиця, скидалась на сiльську молодицю. В неї брови були товстi, очi великi. Таке лице буває дуже гарне на сценi, здалеки, при свiтлi ламп. У червонiм намистi, зав'язана великою хусткою, Марта була б дуже гарною молодицею.
Розмова стала веселою, невважаючи на пiзню добу. Панни держали себе смирно, трохи пишались, спускали очi додолу i очевидячки хотiли вдати з себе дуже добрих i спокiйних. Дуже цiкавий чоловiк зараз упiзнав би той голос пiдсолоджений, тi очi, зумисне спущенi вниз, впiзнав би природжену вдачу й пiдроблену.
- Чи весело гуляли сьогоднi в садку? - спитала Марта Воздвиженського й блиснула очима, як блискавицями, i так швидко спустила вiї, як швидко блискавка ховається за чорними хмарами. Воздвиженський розтав од того блиску, як вiск.

- Дуже було тiсно на першiй алеї! Так тiсно, хоч людей розпихай, як у церквi, - одказав вiн. I йому дуже хотiлось, щоб вона знов одслонила вiка й блиснула очима.
- I чом би пак не гуляти всiм на бокових алеях! - промовив вiн знов до неї. - Нi! лiзуть усi на першу алею, та й годi!

- Коли ж на бокових алеях гуляють самi мiщанки та наймички, - обiзвалась Степанида. - Якось нiяково туди мiшаться, бо всi смiялись би.
- Нехай смiються! - одрубав Воздвиженський. - Я, бувши вами, гуляв би й на бокових алеях.
- Коли ж нам не можна буть нами, - лукаво промовила Марта i знов скоса блиснула очима.
- Чи багацько наук читають у вас в академiї? - спитав Сухобрус Дашковича, маючи його за розумнiшого.
- Ой, багацько! Так що й полiчить трудно! - I Дашкович почав перелiчувать деякi науки, само по собi для звичайностi.

- Ой, як багацько! I якої треба голови, щоб знести все те! А чи є в вас така наука "Печорський патерик"? Я дуже люблю його читати! Та наука повинна буть у вас...
Сухобрусiвни, побувши в школi, постерегли, що така наука навряд чи й є на свiтi, хоч Дашкович назвав їх багацько й дуже чудних, їм стало нiяково.
- Є! - смiливо одказав Дашкович. - Тiльки не наука, а книжка.
- Книжка! книжка! В мене вона є! Сухобрус хотiв йти i принести "Патерика".
- Тату! нехай тим книжкам! Хiба ж їм тi книжки й так не обридли в академiї? - говорила Марта. Сухобрус сiв i знов хотiв почати розмову про "Патерика". Студенти зам'яли його слова.
- Як багато квiток в вашiм садку! - промовив Дашкович до Степаниди, заглядаючи в вiкно на квiтник.
- Ми з сестрою дуже любимо квiтки; так i копаємось тут у садку, - промовила Степанида й стала коло вiкна, розмовляючи з Дашковичем. Вона йому сподобалась. Мiсяць освiтив її лице, i воно здалося йому ще делiкатнiшим, ще добрiшим. Брови чорнiли, як шнурочки. Дашкович приглядавсь до неї, i якась радiсть все бiльше та бiльше наливала його серце. Промiнь мiсяця здався йому веселiшим, i пахощi од резеди, од левкоїв запахли неначе вперше; йому здалось, що вони лились од тих очей!
"Яке в неї миле лице! - думав вiн. - Якi тонкi брови, який рiвний, тоненький носик. Яка вона повинна буть добра, гадаючи по тонких чистих пружках її обличчя".
Мiсяць навiв на її вид iдеальну блiдоту, сховав гарячий рум'янець на щоках, замалював матом блиск гострих очей. Вона стояла, згорнувши руки, i розмовляла мелодичним голосом.
"Яка вона тиха! Мов та голубка! - подумав Дашкович. - Як вона згорнула руки й очi спустила, зовсiм неначе свята!"

I вiн згадав свiй давнiй сон, як його суджена у снi злинула з дерева голубкою, сiла йому на плече й потiм стала тихою панною. Той давнiй сон, вже забутий, знов виплиз в його в душi проти волi, несамохiть.

- Чи спiваєте ви? - якось само вихопилось у його з рота. Зiрвала те слово його давня думка.
- Спiваю, тiльки не дуже гарно, - одказала Степанида. - Ми вивчились у пансiонi трохи грать на гiтарi.
- Спiваєте й граєте! - знов зiрвалось у його з язика так не до ладу, що Степанида одслонила вiка й глянула на його. "Моя суджена", - ледве-ледве подумав Дашкович. Але та думка так глибоко заворушилась в його серцi, що вiн сам ледве постерiг її.
Тим часом подали на стiл закуску, а з закускою й напитки. Сухобрус попросив гостей до столу. Час був пiзнiй, їсти схотiлось добре. Паничi їли й випивали добре й стали веселiшi й смiливiшi. Сухобрус перестав бадьориться, приймать академiчну позу й смiливiше розмовляв з студентами.

- Скажiть менi, паничi, - ви люди вченi - як то можна розумом збагнуть так багацько наук? I все те позамiчати напам'ять, повиучувать! Я був у вас в академiї, на митрополитанському екзаменi, й слухав усякi науки. Господи! i де в чоловiка стiльки розуму набереться!
- Нiчого нема дивного для того, хто змалку вчиться. Потрошку воно все повлазить в голову, - говорив Дашкович.
- Що то за уми? Що то за розуми? А тi професори! страх, та й годi! - дивувався Сухобрус, випивши немало. - Якi ж то тi уми та розуми за границею, у тих нiмцiв, що все повидумували!
- О, за границею ще багато розумнiшi од нас! - говорив Дашкович.
- Ой, не вiрте йому! Куди ж тiй нiмотi стать врiвiїi з нами! - заговорив Воздвиженський, - Ми перший народ в свiтi! Нiгде нема бiльшого царства од нашого, нiгде нема кращої вiри, чистiшої вiри, як наша.

- А в Єрусалимi! а на Афонськiй горi? Як пишеться в "Житiях", - почав диспутувать Сухобрус. - I там були великi святi, такi, як i в нашiй лаврi, i там святi боролися з злими духами, як i нашi печерськi, київськi.

- Нашi московськi святi боролися ще бiльше i полатали боки самому сатанi! - сказав енергiчно Воздвиженський, которого нацiональне чуття було трохи зобижено. - Святий ваш Київ, святий Єрусалим, а наша Москва ще святiша. Думаєте, що в вас мощей бiльше! Та в нас мощей такого, що хоч греблю ними гати! - говорив уже сердито Воздвиженський i трохи вже не загнув лайкою, коли б Дашкович не штовхнув його лiктем пiд бiк.
- Ой! Хто ж видав так говорити про святi мощi, - благочестиво промовив Сухобрус i перехрестився. - Святий Київ, свята i Москва. Хто ж проти того що говорить.
Сухобрус поналивав чарки, i всi випили й стали ще веселiшi.
- Ой ви, уми-розуми! - промовив смiливо Сухобрус. - Але, мабуть, не одгадаєте: що пiсля чаю! А нуте! хто одгадає? - Студенти дивились на його й почали одгадувать. Один казав, що пiсля чаю треба випити, другий казав, що треба покурить, що треба подякувать.
- Нi! нi! - казав Сухобрус, трiпаючи головою.

- Треба додому йти! - обiзвався Дашкович.

- Нi! - трiпнув головою Сухобрус. - От тобi уми-розуми! Одже й не всього ви навчились в академiї. Пiсля чаю - слiдує - воскресенiя мертвих i жизнi будущаго вiка, амiнь! - промовив Сухобрус слова символу вiри.
Всi засмiялись; навiть панни осмiхнулись i запишались.
- А хто не родився й умре? Хто родився i не умре? - знов загадав загадку Сухобрус.
Ця загадка була не така мудра, як перша, її швидко одгадали, що не родивсь i вмер - Адам, родивсь i не вмер - Iлiя та Єнох, бо обидва були взятi живими на небо, як написано в бiблiї.
- О уми! ото розуми! одгадали! - хвалив їх Сухобрус. Воздвиженський встав з-за стола, пройшовся по хатi й спинивсь коло картини Ноя з синами.

- Що це в вас таке? Чи попи, чи диякони, чи слiпi Велiзарiї? - промовив Воздвиженський i за тим голосно прочитав напис: "Святий праотець наш Ноє".
- Е! в вас, бачу, гiтара є! - промовив Воздвиженський i зняв з стiни гiтару. - А заграйте, будьте ласкавi, або й заспiвайте, - сказав Воздвиженський, сiвши коло Марти.
- Я колись спiвала, та вже позабувала, - промовила кокетливо Марта. - Просiть сестру.

Воздвиженський зняв з стiни другу гiтару й понiс Степанидi. Вона так само соромилась й одсилала до сестри.
- Коли ви не хочете, то ми будемо спiвать з Дашковичем. Ану! починай української!
I Дашкович смiливо почав тенором "Вийди, дiвчино! вийди, рибчино!" Воздвиженський пiдтягав басом i так ламав українськi слова, що панни не могли вдержаться од смiху. Одначе Марта почала акомпанувати на гiтарi, а за нею й Степанида на другiй. Пiсня вийшла дуже гарно, бо її спiвали вмiлi голоси. Сухобрус аж умилився серцем.
Паничi скiнчили й просили спiвать самих паннiв. Вони мусили заспiвать "Сизого голубочка". Голоси їх були добрi, але не дуже твердi й смiливi. Вони спiвали й пишали губи, а од того пiсня виходила дуже вже сентиментальна.
- Годi вже того голубочка! Заспiвайте лишень "Горлицi"! От пiсня! - говорив Сухобрус, розвеселившись. Дочки вдарили "Горлицi" дрiбно й голосно. До їх пристали паничi. Пiсня була така весела, така жвава, що пiдiймала ноги до танцiв.
- Заспiвайте ж iще нашої пiснi, та жалiбної-жалiбної, - просив Сухобрус.
I всi разом заспiвали "Чи я в лузi не калина була, чи я в лузi не червона була?"
- Ой, не спiвайте, бо буду плакати! - просив Сухобрус, переслухавши пiсню. - Що менi згадала ця пiсня? Яку давню давнину пригадала вона менi! I мою молодiсть, i мою покiйницю, i мої лiта давнi, навiки минувшi!
Вже на сходi небо зачервонiло, а гостi все спiвали та спiвали, та випивали. Нарештi, сам Сухобрус став серед хати i почав спiвать церковних пiсень. До його пристали студенти, а за ними мусили спiвать i панни. Вже надворi стало розвиднюваться, а вони всi спiвали "Взбранной воєводi" та "Многая лiта!"

В Братському монастирi задзвонили на утреню. В той час одмикали монастирську браму.
- Дашковичу! чуєш? - промовив Воздвиженський.

- "Час додому, час! забарилися!" - затягли всi, i паничi почали прощаться з хазяїном i дочками. Всi випровадили їх у двiр i розпрощались з ними. Хазяїн i дочки просили студентiв не забувать їх i одвiдувать якнайчастiше, тiльки не через баркан, а просто через браму.
Ранок, свiжий i росяний, саме розгорювавсь. На самих вершечках усiх золотих хрестiв Старого Києва, на високих горах, з'явились червонi, як жар, промiння, а Подiл лежав сонний пiд горою в глибокiй темнiй тiнi.
Студенти ввiйшли в монастирську браму, де стрiлось їм кiлька перекупок з кошиками в руках. Дверi в корпусi були вже одчиненi. Вони благополучно пройшли до номера й повалилися на лiжка, змученi днем i нiччю, так багатою на притичини.
А Сухобрус, вернувшись з дочками до хати, став серед кiмнати, приклав палець до лоба, довго думав i сказав:
- Щось воно та недурно! Щось та буде! I треба ж було цим паничам потрапити перелiзти доконче в мiй садок, зайти до моєї господи несподiвано й негадано в таку пiзню добу! Це все недурно! Щось та повинно буть!
Так говорив Сухобрус пiд впливом "Печорського патерика", начитавшись за спокуси од злих духiв. Йому i в голову не прийшло, що дiло сталося дуже просто й випадком.
- Щось буде! - все говорив Сухобрус сам до себе, стоячи серед хати з пальцем, притуленим до лоба. - Дочки! готуйтесь до весiлля! Ось що буде! - промовив батько весело до своїх дочок i пiшов спать.

Вплив "Печорського патерика" з батька перейшов i на дочок. Вони не лягли спать i пiшли в садок стрiчать схiд сонця, їм так ясно малювалась вечiрня сцена в садку!
Роса падала їм на коси, на лиие, на одежу; великi краплi дощем падали з листя й обсипали їх бiлi сукнi. Сонце викотилось з-за Днiпра й освiтило їх зблiдлi лиця й трохи червонi очi. А вони все ходили по садку й дивувались. В кожної в головi стримiла батькова думка: щось буде! щось повинно буть!
В обiди батько прийшов з магазину до господи, i за обiдом розмова йшла все про студентiв.
- Як же вам показались вчорашнi гостi? Чи сподобались хоч трохи? Я дуже вподобав Дашковича! Такий тихий, спокiйний i дуже розумний панич! - говорив Сухобрус. - А той другий щось дуже дикий та грубий! Чистий парубок!
- Одначе вiн з себе дуже показний, здоровий, має гарного баса, - сказала Марта, - а Дашкович вже геть-то розумний, хоч i дуже гарний з лиця.
I батько все хвалив Дашковича, а дочкам чомусь бiльше сподобався Воздвиженський. I Марта, й Степанида знаходили Воздвиженського здоровiлим; їм обом сподобався його бас, його смiливiсть, хоч i дуже груба. Тiльки одна другiй не признавалась в тому i таїла ту думку про себе. Марта знала, що Воздвиженський бiльше звертав увагу на неї, й була рада; Степанида завидувала й почала цураться сестри. З того часу мiж ними почався ще бiльший нелад. Одна поглядала на другу скоса.

Не так було мiж студентами. Воздвиженський вподобав Марту, а Дашкович - Степаниду. Дашкович не хвалив Марти.
- Тямиш ти! Ти подивись тiльки на Марту! Якi в неї брови, якi губи! Очi, як огонь, губи, як корали! А твоя Степанида... Ну що в неї гарного? Все тонке, дрiбне: i брiвки, i носик, i зубки.
- А в твоєї Марти брови, як у молодицi, очi, як сливи.
- Коли б пак у неї брови були ще товщi, очi ще бiльшi, то вона була б ще краща! Марта - то краса схiдна, щира українка, показна, чорнява! В нас в Россєї нiчого такого не знайдеш! Вона щира пальма Сходу! - говорив Воздвиженський.
Нiхто не знав, як вони познайомились з пальмами. Начальство навiть не дiзналось, що вони тiєї ночi не ночували дома. Тiльки першої-таки недiлi всi студенти дуже здивувались, побачивши, що Воздвиженський i Дашкович йшли з церкви поруч з Сухобрусiвнами й провели їх додому. Воздвиженський щось розказував Мартi, так розмахував руками, що зачепив якогось пана п'ятiрнею по головi й скинув з його шапку. З того часу Воздвиженський i Дашкович почали навiдуваться до Сухобруса, ходили з його дочками гулять в Царський садок. Старий купець був певний, що вони посватають його дочок, i раз не втерпiв, прохопився перед паничами, що в його "є, i ще й буде, ще й до того роздобуде!", що для своїх дочок вiн зоставить кожнiй по домовi. Того ж таки лiта Сухобрус заклав новий мурований дiм, на вулицю вiкнами й на два етажi. Для другої дочки вiн купив грунт проти свого-таки дому через улицю, в другому кварталi, й обiцявся збудувать такий же самий дiм. Студенти дуже ясно постерегли, до чого воно йдеться, i кожний мав на думцi заручиться, коли тiльки настане тому час.

III
Настав останнiй рiк академiчного курсу. Воздвиженський почав дуже часто записуваться в лавру, в пещери, щоб показать ректоровi свою вiру. Вiн ставав на молитвах осторонь, од других окроми, й iнпектор бачив, що вiн не пропускав нiколи молитов. На молитвах вiн все хрестивсь, кланявся дуже низько, бив поклони й так лицемiрно пiдiймав очi до неба, що iнспектор навiть подумав, чи не пострижеться часом вiн у ченцi. Вiн ходив до церкви на ранню службу навiть в будень i прикладавсь до чудовної iкони Братської богородицi, де ректор читав акафiст. В той час вiн уже став зовсiм iншим чоловiком, не молився богу вночi. Перед професорами гнув спину, низенько кланявсь ченцям, бо знав, що вони те дуже люблять, та все терся коло тих професорiв, котрi мали багацько дочок. Репутацiя його йшла все вгору та вгору.

Студенти видержали вже екзамен у професорiв. Настав день останнього екзамену для старшого курсу, в котрому були Воздвиженський i Дашкович. Той екзамен робив сам митрополит, повiряючи екзамен по всiх науках разом. Приїзд митрополита оповiстили в десятiй годинi. Всi студенти, одягнувшись в свою вже професорську форму, зiбралися у великiй залi в старому корпусi. Зала та велика - на два етажi, з двома рядами вiкон, з хорами. Вона вся розмальована в класичнiм стилi. Великi стiни обвiшанi портретами всiх вчених старої Київської академiї i портретами нових руських iмператорiв. Проти самого митрополичого крiсла висiв великий, на цiлий зрiст, портрет Петра Могили, чорнявого, з гарним грецьким класичним лицем, хоч i трохи аскетичним, в архiєрейськiй мантiї i з жезлом. З iнших золотих важких рам у два ряди виглядали лиця i в клобуках, i в митрах, i простоволосi. Там виглядало негарне широке лице Кониського[28], з веселим усмiхом i здоровою бородавкою на носi. Там дивилося на залу повне, гарне, з червоними ситими губами лице Феофана Прокоповича[29], котрий неначе тiльки що випив i всмак закусив; з другого боку дивився св. Димитрiй Туптало, митрополит Ростовський, намальований святим, протоєрей Леванда з тонким орлиним носом, Гiзель[30], Смотрицький[31], всякi київськi митрополити. Тiльки нiгде там не було видно портрета нi одного українського гетьмана! Навiть Богдана Хмельницького i благотворителiв монастиря i академiї Конашевича-Сагайдачного i Мазепи[32].

В десятiй годинi ректор i всi професори в орденах вийшли до братської дзвiницi, стали на схiдцях пiд гарячим лiтнiм сонцем i ждали митрополита. Вже минула година, а митрополита не було. У декого з професорiв заболiли ноги, а найбiльш у старих. Сонце шкварило, як огонь. А митрополита не було. Коли аж через годину з Олексанрiвської улицi[33] вилетiла митрополича карета, запряжена чотирма сiрими жеребцями, блискучими i гладкими, як печi. Професори стрiли митрополита, цiлували його в руку.

Два архiмандрити взяли його попiд руки i повели до конгрегацiйної зали. Митрополит був здоровий, кремезний дiд з червоним лицем, але, йдучи на сходах, вiн удавав такого в'ялого, такого старого, такого аскета безсильного, що, здається, його архiмандрити не вели, а мусили нести.
Митрополит вступив у залу. Студенти i хор пiвчих проспiвали "Царю небесний". Митрополит поблагословив членiв конференцiї i студентiв i потiм сiв на першому мiсцi. Вся конференцiя з кiлькох десяткiв духовних i свiтських осiб довгенько постояла, поки митрополит кивнув їм рукою сiсти. Архiмандрити i протоєреї сiли кожний по чину, неначе хто їм порозписував мiсця, а свiтськi професори, хоч далеко розумнiшi од них, тулилися позаду, як школярi. Секретар висипав на стiл бiлетiв, i митрополит почав викликати до стола студентiв. Вiн так тихо промовляв ймення, так розтягував слова, неначе зовсiм навiки спостився. Ректор мусив голосно промовляти тi ймення, обертаючись до студентiв.
Студенти почали виходити, брати бiлети i говорити, що кому припадало. Всi ченцi, й професори, й митрополит, здається, слухали, понагинавши голови. I на стiнах давня академiя дивилась на все те своїми тiнями, поважними i сумними. Але мало-помалу митрополитовi все те спротивiло: вiн позiхнув i почав жартувати, перериваючи одвiти студентiв i балакаючи про стороннi речi. Голос його був тодi i зовсiм не слабий, не аскетичний: вiн реготався зовсiм по-людськiй.
- Ану, виходьте екзаменуватися, мої земляки! Гей, туляки! Виходьте! - викликав митрополит вже не по списовi.

На середину зали вийшло чоловiк п'ять студентiв i мiж ними, як колос родоський[34], Воздвиженський.
- О! - промовив митрополит до Воздвиженського. - Одвiчай ти поперед усiх.
Воздвиженський взяв бiлет, йому вийшов Гегель[35]. Вiн почав розказувати його систему, дуже темну, i почав збиватись.
- Годi, годi! - промовив митрополит. - А розкажи, як учив Гегель про Христа i християнство?

Воздвиженський почав розказувати, що Гегель мав фiлософiю за найвищий ступiнь абсолютної iдеї, що релiгiю вiн ставив нижче, а Христа мав за чоловiка, котрий перший на свiтi зрозумiв собi тосамiсть бога з чоловiком, i почав знов збиватись.
- Ну, чого ж ти плутаєшся? - смiявся митрополит. - Адже ж Гегель був єретик?

- Єретик, ваше високопреосвященство, - потакав Воздвиженський.
- Значить, вiн був дурень!
- Був дурень, ваше високопреосвященство.

- От i добре! За це одно я тобi запишу найбiльший бал. - I митрополит насправдi записав йому найбiльший бал.

- А молитву Христову знаєш? - питав далi митрополит.

- Знаю.
- От це найвища фiлософiя! А вашi нiмцi - Гегелi, Канти[36], Шеллiнги[37] - все то єретики, все то легкодуми! - промовив митрополит, обертаючись до професора фiлософiї.
- Гегель був останнiй фiлософ iдеального прямування, - знов почав одвiчати Воздвиженський.
- Останнiй, - перервав його митрополит, - ну, слава тобi господи, що останнiй, i коли б їх уже бiльше й не було. I чи вмер уже?

- Вмер...
- Вiчний покой його душi, коли вона того заслужить, - промовив митрополит, засмiявшись, i за ним засмiялася вся конференцiя, а за нею i всi студенти.
I Кониський, моргаючи своєю бородавкою на носi з золотих рам, здається, смiявся своїм польським лицем з тiєї конференцiї. I Феофан Прокопович, з своїм матерiальним лицем i ситими губами, неначе смiявся разом з конференцiєю i студентами. А Петро Могила грiзно i гнiвно дивився на ту сцену, роблячи своїм аскетичним лицем великий контраст з академiчною конференцiєю. Його лице неначе зажурилося.

В той час ректор нагнувся до митрополита i почав йому шептати. То вiн хвалив Воздвиженського за його побожнiсть i розказував, що вiн дав обiцянку йти пiшки на богомiлля в Почаївську лавру[38]. Лице митрополита просiяло. Вiн дуже ласкаво поглянув на свого земляка.

- Буде з тебе! Добре! Дуже добре! - промовив митрополит. - Ану, хто там iще. Прославляйся по-еврейськiй.

Студент узяв єврейську книжку i розгорнув хто його зна i навiщо. Вiн зовсiм не вмiв читати по-єврейськiй i держав книжку догори ногами.
- Ану, прочитай i переложи!
Студент мовчав. Професор єврейського язика приступив до його, заглянув у книжку i засмiявся.
- Вiн, ваше високопреосвященство, держить книжку догори. Певно, так трудно читати.
- А перевернiть йому книжку! Може, вiн i прочитає. Книжку перевернули, одначе вiн все-таки не прочитав. За його прочитав сяк-так його товариш.
- Що ж з тебе такий поганий гебраїст? А попробуй по-грецьки! - говорив митрополит. - А дайте i менi книжку!

Професор грецького язика подав митрополитовi грецьку книжку. Ректор i собi взяв грецьку книжку i хотiв слiдити за читанням. Але довго придивлявся i не мiг розiбрати i слова. Коли зирне вiн на листа, аж вiн держить книжку догори ногами. Йому стидно було перевернути, i вiн так i держав її до кiнця, нiби слiдячи за словами, та все затуляв книжку широкою рясою. Краска виступила на його щоках, а пiт на лобi.
- Буде з тебе по-грецьки! Бери ще бiлет по другiй науцi!
Студент вийняв бiлет по церковнiй археологiї i почав розказувати про стариннi будування в Азiї й в Європi, назвав їх кельтськими i циклопськими, i собi на бiду прикинувши ще кiлька научних нiмецьких заграничних термiнiв.
- I яких ви кельтiв познаходили в древностi, коли найстарiший народ на свiтi - євреї! Нащо вам брати цi вигадки нiмецькi! Нащо вам тi заграничнi термiни!
Студент мовчав, i професори мовчали. Митрополит грiзно окинув оком молодих професорiв, нiби лiбералiв, i надувся. Вiн побачив, що старий класичний дух академiї вже почав падати, що туди входить європейський. Одначе потiм розбалакався, розвеселився i викликав першого студента. То був Дашкович. Вiн дуже добре i розумно розказував свiй бiлет, i митрополит розхвалив i академiю, i професорiв, i студентiв.
Вже довгий лiтнiй день наближався до вечора, а митрополит ще держав на екзаменi, бо. поснiдав пiзно i добре, а всi вмирали з голоду. Всi потомилися, були блiдi, а екзамен все тягся та тягся. Вже на вечiрнiм опрузi знялися всi з мiсця. Студенти i пiвчi проспiвали молитву, i митрополита знов ледве поволокли попiд руки до ректора, де був готовий обiд. Велика академiчна зала спорожнилася. Тiльки на стiнах з золотих рам виглядала вся стара Київська академiя на спорожненi крiсла, на стiл, де валялись на столi i пiд столом пом'ятi бiлетики. Дуже сумно i грiзно поглядав Петро Могила, закладач академiї. Йою тiнь, прикована до полої на, нiби думала: "I що то за люди прийшли й вийшли з моєї академiї? I на якiм язицi все це говорило, екзаменувалося, жартувало i виявляло научну темноту? Чи то орда налетiла, чи то литва набiгла i запанувала моїм дiлом, моїм твором?" I чорнi очi Могили ще грiзнiше, ще смутнiше поглядали на простору залу, куди вже вибiгли мишi i шелестiли мiж пом'ятими папiрцями. Широко одслоненi очi св. Димитрiя нiби дивувалися, чи не грали всi тi люди якоїсь чудної мiстерiї чи комедiї? Всi тiнi значних учених давньої академiї, всiх писателiв, всiх оборонцiв українського народу, його вiри i народностi цiлими рядами смутно недоумiвали, що то за люди тут говорили, жартували, держали книжки догори ногами - нiби й справдi дiло робили!
У ректора був розкiшний обiд для митрополита i конференцiї, куди пiшла не одна копiйка з студентських сум. Вино лилося рiчкою. В одчиненi вiкна вже запахло вечором, засяли зiрки на небi, а за столом все пили, їли та ще пили. Вже пiзно встав митрополит з-за стола, i всi заспiвали йому: iс полла етi, деспота! При свiтi ясних зiрок виїхали гостi з Братства. Пiзнiй захiд блищав на стiнах церкви, на золотих верхах. Тополi й липи стояли гихо i млiли в благодатному теплi, не ворушачи анi листочком. I Братство, i корпус академiї, i з його вiкон грiзнi сумнi очi давнiх українських учених дивилися на той чудний поїзд i чудували, що там, де вони колись були свiдками боротьби за вiру й Україну, там тепер хтось чужий справляє сатурналiї, справляє комедiї на науку i просвiту. Тiльки небо та земля були такi чудовi, як i за давнiх часiв; так само сяли зорi на небi i в повiтрi вiяло теплом i пахло квiтками й тополями... Тiльки гори київськi стояли так само, як i в той давнiй козацький час; так само заглядали в широкий Днiпро, як за давнiх минувших часiв... Другого дня пiшла чутка мiж студентами, що Воздвиженського за його благочестiє дуже повисили в списках i мали навiть замiр зоставити при академiї бакалавром.
Тим часом ректор справдi пойняв вiри Воздвиженському i, закликавши до себе, почав намовлять його постригтись в чепцi.

- Не можу, - одмагався Воздвиженський, - бо маю вже наречену. Вона дочка одного київського протоєрея.
Воздвиженський дурив ректора. Вiн, правда, був знайомий з дочками того протоєрея, але жениться там не думав, бо протоєрей був небагатий. Зате ж вiн був земляк i товариш ректорiв по школах.

- Ви зробили вибiр непоганий, хоч i не хочете своєю власною особою пiддержувать руської церкви в санi ченця.
- Я насмiлююсь просить, щоб мене зоставили в Києвi, - просив Воздвиженський.

- Добре, - промовив ректор, роздумуючи. Воздвиженський вийшов од ректора зовсiм спокiйний. йому треба було тiльки трохи пограть комедiю, частiше ходити до ректорового товариша i вдавать з себе жениха його старшої дочки. Всi заговорили, що вiн на їй жениться. I вiн справдi посватав й заручивсь там. Сухобрус дуже стривожився, почувши про сватання Воздвиженського, а Марта трохи не зомлiла. Швидко Воздвиженський довiдався, що його не тiльки зоставили в Києвi, але навiть професором в академiї, разом з Дашковичем та ще з одним студентом. Як тiльки його зовсiм затвердили на мiсцi, вiн i покинув увиваться коло дочки протоєрея.
А тим часом про сватання Воздвиженського на протоєреївнi вже усi говорили. Протоєрей запросив вже до себе родичiв на весiлля з Калузької губернiї. Сама наречена, його дочка, вже налагодила все до вiнця. Протоєрей закупив багацько вина й усяких наїдкiв, пошив дочцi виправу. Коли рознеслась чутка, що Воздвиженський вже заручився, що вiн вже давно має собi молоду. I Протоєрей, його дочка, i ректор, i все начальство тiльки пороззявляли роти з того дива, почувши про заручини Воздвиженського з Сухобрусiвною!

Воздвиженський, побачивши, що вже сталось, як йому бажалось, що дорога в життi послалася перед ним так, як його думка того хотiла, просто покинув протоєрєївну i, не сказавши й слова Дашковичевi, побiг раз раненько до Сухобруса.
Сухобрус пив чай з своїми дочками й тiльки що збирався йти до магазину. Несподiваний прихiд Воздвиженського дуже вдивив батька й дочок: вони вже чули про його сватання.
- Добридень вам, Сидоре Петровичу! - промовив Воздвиженський i кинувся обнiмати й цiлувать старого.
- Доброго здоров'я вам, Степане Ивановичу! - обiзвався знехотя Сухобрус, ледве одповiдаючи на його цiлування.
Воздвиженський подав руку паннам. Марта й Степанида сидiли мовчки, ледве привiтались до його. Марта дивилась у свiй чай; її чорнi брови дуже насупились над стаканом, стали навислими, як чорнi хмари. Степанида ледве осмiхалась i копилила свої тонкi губи.
- Давно я був у вас в гостях! - промовив Воздвиженський.
- Давно! - знехотя промовив Сухобрус i замовк, прийнявши академiчну позу i дивлячись на швидку пару, що вискакувала з-пiд покришки самовара.
Марта колотила ложечкою чай, у котрому вже давно не було й грудочки сахару i котрий був холодний, як вода.
- Ваш чай, Марто Сидорiвно, зовсiм прохолоне, - зачiпав її панич.
- Нiчого - те! Я люблю холодний чай, тiльки не люблю холодних людей.
Такий прямий i рiзкий одвiт дуже вдивив i засмутив Воздвиженського. Вiн бачив її завжди тиху, спокiйну, добру i вгадував, що причиною того була обида. А Марта усе колотила чай i ледве мочила ложечкою губи. Її великi очi були повнi слiз. Вона була сердита i ледве здержувала себе. Не стiльки гiрка кривда, як злiсть налила її очi сльозами.

- В мене було такого дiла! Так багато дiла! Я оце скiнчив вдатно екзамени, мене зоставили бакалавром при академiї. Вибачайте менi, що я так нечасто навiдувався до вас! - просив Воздвиженський, i в його голосi й справдi почулась м'якiсть i жалiбнiсть.
- До нас то й не було часу, а як до кого iншого, то й час знайшовсь, - промовив Сухобрус, дивлячись у вiкно проз Воздвиженського голову.
- От як Дашкович, то й дiло робив, i нас не забував, - промовила Степанида.
Воздвиженський бачив, що хазяїн i дочки такi холоднi, неначе їх хто пообкладав кригою. Одначе йому не стало совiсно анiтрошки! Його великi сiрi очi так само дивились смiливо. Вiн просто мiркував, як купець у крамницi перед покупцями, з котрого боку пристать i як почати рiч, так почать, щоб усе дiло загарбать в свої руки з прибиллю, щоб нiчого не втратить.

А Марта все сидiла непорушне та колотила холодний чай. Здавалось, що вона думала його колотить, доки Воздвиженський не вийде з хати або поки не переговорить про заручини, її лице було блiде, брови й губи, трохи втягнутi, виявляли велику енергiю. Вона не змогла, не зумiла здержать злостi, i сльози закапали з очей.
"Треба починать дiло або втiкати!" - шепотiла Воздвиженському думка. Вiн хотiв уже говорити, тiльки якось не знаходив слiв. Вiн побачив сльози на Мартиних щоках i тiльки подумав: "Яка вона добра! Яке в неї м'яке серце! Вона буде доброю жiнкою! - треба приступать!"

I вiн присiупив. Просто й ясно, голосно на всю хату, вiн оповiстив, що його справа з академiї скiнчена, що йому час приступать до сватання, i вiн нiкого бiльше не вибирав, нi про кого бiльше i не думав, окрiм Марти Сидорiвни.
- Тепер за вами черга, Марто Сидорiвно! - промовив Воздвиженський.
Марта розридалась. В неї набралось слiз повнiсiнькi вчi; вона була рада, що трапився випадок вилить їх, i бiльше не держала їх.

- Дайте менi хвилинку подумать, пiти в садок! - промовила вона й вийшла в садок. За нею вийшла сестра. Воздвиженський зостався з Сухобрусом. Задля його випав найкращий час поговорить з батьком за придане, i вiн почав говорити без всякої церемонiї.
- Як же ви, Сидоре Петровичу, розпорядитесь з своїми домами, з садком, з грунтом? - почав будущий зять.
- А так! В мене двi дочки, як ви знаєте. Бiльше роду й не маю. Мартi дам новий дiм, що стоїть на вулицю, а Степанида тим часом житиме зо мною у цiм флiгелi! А по моїй смертi Степанидi зоставлю флiгель...

- Чи ми ж помиримось?
- Треба мириться... Тiльки ви знаєте, що я своїх дiтей не зобижу. Що маю, те усе їх. Для меншого зятя я купив через улицю грунт i на тiм грунтi збудую новий дiм, а флiгель запишу пополовинi на двох. Схотять, продадуть чи подiляться, - про мене.
- Розумнi вашi слова, Сидоре Петровичу, гарно й слухать, - промовив Воздвиженський, очевидячки радий тому. - Чи не можна, Сидоре Петровичу, всi вашi слова записать на паперi? Вашi слова - золото! Шкода буде, як вони так i полинуть в повiтрi...
Сухобрусовi очевидячки не сподобалась така рiч.

- Коли ви менi, старому батьковi, не ймете вiри, то я й запишу на паперi. Не заберу ж я всього на той свiт. - I тут же Сухобрус записав на старшу дочку новий дiм, а решту - так, як вiн казав. Воздвиженський сховав той папiр у кишеню й прожогом покатав у садок. Марта дала йому своє слово, як того ждав Воздвиженський, як знав про те i старий батько. Всi вернулись до хати. Всi неначе переродились, були веселi, жартували. Марта була рум'яна, все спускала очi у землю, як жених брав її за руку, й нiби крадькома тiльки насмiлювалась глянуть на кого. Одна Степанида була не весела тим, що Дашкович не просив i досi її руки, а може, й тим, що не її сватав Воздвиженський.
- А ми чули, що ви посватались у протоєреївни? - спитав Сухобрус.
- А де там! Хто його там думав свататься. Так тiльки туманив людей.
- Навiщо? Недобре! їй-богу, недобре! - тихо промовляв Сухобрус, просячи всiх за стiл i сiдаючи обiдать.
Пiсля обiду, веселий i щасливий, як купець, що дуже добре вторгував того дня, Воздвиженський прибiг на квартиру до Дашковича.

- Чи ти чув новину? - гукнув Воздвиженський.

- Яку новину?
- Що я посватав твою Степаниду!

- А ти ж женишся на протоєреївнi?

- На якiй протоєреївнi? Схаменися ти! Я сьогоднi посватав твою Степаниду Сидорiвну - Сухобрусову дочку! От що!

- Неправда твоя!
- Бреши сам, коли не ймеш вiри. Вже й моє весiлля швидко буде, i той новий дiм, що на вулицю, буде мiй. От подивись!

I Воздвиженський показав йому папiр з пiдписом Сухобрусовим. Там Дашкович, побачив ймення Марти, i в його одлягло од серця.

- А що, налякав тебе, га? - промовив Воздвиженський. - Иди ж мерщiй заручайся, коли хочеш, а то й справдi втеряєш свою пальму. Так i вхопить якийсь купчик! Ходiм-таки сьогоднi ввечерi, то й весiлля будемо справлять разом.
Дашковичевi все те здавалось сном. Так все те було несподiвано, негадано. Вiн ждав сватання у протоєрея. Воздвиженський своїми устами просив його навiть за шафера, а тепер скоїлось зовсiм iнше дiло.

- Одже ж ти й справдi капосний! То було перше слово Дашковичеве, як вiн опам'ятався.
- Та чого ти стоїш, роззявивши рота! Вбирайся та ходiм на твої заручини, бо втратиш дiвчину. Що б менi завгорiло й справдi сьогоднi посватать твою Степзниду?
- Ой капосний же ти, нехай тобi всячина! - шепотiв Дашкович, хапаючись убираться. В його була думка, щоб хто й справдi не одбив у його дiвчини.
Того ж таки вечора обидва вони пiшли до Сухобруса. Тепер тiльки Дашкович пересвiдчивсь у тiм, що Воздвиженський засватавсь: його вiтали як зятя. Не довго думаючи, Дашкович пiшов з Степанидою в садок на прогуляння й переговорив з нею. Вiн вернувсь з садка женихом.

Сухобрус не знав краю своєму щастю. Свiтлиця його освiтилась свiчками й лампадками, В кухнi палало велике полум'я: там готували вечерю. Самовари не згасали. Стiл був заставлений наїдками й напитками. Сухобрус надiв новий синiй сiртук i найрябiшу шовкову жилетку. Його очi блищали од вина i щастя. Вiн обнiмав та цiлував дочок ; зятiв.
- Ой ви, мої дочки, як голубочки! грали ви й спiвали "Сизого голубочка", доки не принадили до себе пару голубiв, та й яких голубiв! О ви, зятi мої, уми-розуми! Чи я ж думав та гадав мати зятiв таких розумних, ще й професорiв? Зате ж я вас обзолочу, обсиплю золотом та срiблом. Дам вам обом по дому, по саду. А з магазинами... як самi знаєте. Певно, ви будете писать книжки, а не образи малювать, як батько ваш колись малював. Ой ви, мої уми-розуми!

I старий батько не мiг натiшиться своїми вченими зятями: все обнiмав та цiлував їх.
- Та годi вже цiлуваться! - промовив Воздвиженський. - Давайте ще будемо пити!
- Давай, зятю, й пить! I пити - вмерти, i не пити - вмерти. Лучче ж пити i вмерти! Ну дочки! випийте до мене, а я до вас.

Марта й Степанида мусили забрать у руки чарки з вином i випили до самого денця.
- Я думав, що ви вже мене покинули! А ви таки будете мої. Недурно ж менi цiєї ночi снився чудовий сон! Снилось менi, нiби я стою в себе серед двора. Надворi нi день, нi нiч, але якось ясно й свiтло, нiби сонячний день злився з мiсячною нiччю. Коли це як зашумить повiтря, як загримить грiм! Дивлюсь я, на небi й хмар нема. А з лаври, з Михайлiвського, з Братства летять янголи, та все по парi та по парi; такi рядки, що й полiчить трудно, та все знiмаються з бань та з золотих хрестiв! Оглядаюсь я, а всi три рядки летять просто у мiй двiр. Кожний янгол держав по зеленiй гiлцi всякого садового дерева. I котрий оце прилетить, то i застромить гiлку в моєму дворi. I тi гiлки перед моїми очима росли, розпускали на всi боки зелене гiлля; дерево пiдiймалося вгору та вгору, цвiло перед моїми очима. Я чув пахощi цвiту. На деревi спiли ово-шi, вкривали рясно дерево, аж гiлля гнулося додолу, її обсипались перед моїми очима. Дивлюсь я, аж янголи засадили вже весь мiй двiр, потiм засадили садками ще й вулицi коло ного двора! Все так i зазеленiло перед моїми очима. Я набрав повну хустку палучих яблук i груш та думаю: "Понесу же я своїм дочкам". Та й на тiм i прокинувсь!

- Чи не читали ви того вечора "Патерика Печорського" або "Житiй святих"? - спитав Дашкович.
- Е, уми-розуми! То не од "Патерика"! То од бога i святих печерських!
- Чом же ви, тату, не попоштували нас тими райськими яблуками? - питали дочки. - Ми були б i гостям зоставили на сьогоднi.

- Якби пак сподобив господь, то чом би й не попоштувать. Та ми, грiшнi люди, не уподобнi богу, - промовив Сухобрус напутюючим тоном.

Тим часом надiйшло два купцi, близькi сусiди. Перед образами засвiтили лампадку й свiчi. Двi пари молодих стали на килим i побили поклони. Батько й гостi поздоровляли їх з заручинами.
Пiсля заручин була багата вечеря. Пiсля вечерi обидвi молодi грали на гiтарах i спiвали. До їх пристали й паничi. До пiзньої ночi було в Сухобрусових горницях весело, до пiзньої ночi грали й спiвали.

Незабаром Сухобрус встиг обробить верхнiй етаж нового дому. Вже був призначений день двох весiллiв разом. Воздвиженський i Дашкович вiнчались разом в Глiба-Бориса[39].

Серед церкви поставили високi пiдмостки, огородженi штахетами i засланi килимами. Марта й Степанида були убранi в бiлi прозорi сукнi i в бiлi гiрлянди. Високi, чорнявi, рум'янi, з розкiшними чорними кiсьми, вони були дуже показнi й оригiнальнi своєю красою. Бiле убрання було їм дуже до лиця. Нiколи до їх не приставало прiзвище схiдних пальм, як тепер пiд вiнцем. Як шафери поклали на голови вiнцi, вони стали схожi на цариць Шехерезади[40], так багато було сценiчного, схiдного в їх зростi, в їх оригiнальнiй полуденнiй красi. Навiть товстi брови, великi очi й губи Мартинi здавались делiкатнiшими й тоншими при свiтлi свiчок, при свiжому фантастичному бiлому убраннi.

Старий священик, вважаючи на вчених женихiв, винiс з вiвтаря прездорову книжку проповiдiв i пошанував їх словом якогось святого отця церкви третього вiку, де дуже часто промовлялось, що супруг повинен любити свою супружницю i супружннця повинна бояться супруга. Женихи найняли митрополiтанську пiвчу. Хор гримiв концерт. Якийсь бас трохи не луснув, викрикуючи останнi слова апостола: "Жена да убоiтся своего мужа". Народу було в церквi такого багато, що свiчки в кiнцi вiнчання почали гаснуть. Все було як слiд, велично й пишно. Сухобрус був наче на сьомому небi.
Бучне весiлля розвернулось в просторних кiмнатах нового дому. Гостей було дуже багато, а найбiльше вчених. Гостi пили й їли, але позаочi звали Воздвиженського недобрим чоловiком за те, що вiн зрадив одну дiвчину й женився на багатiй купчисi.
Старий батько не знав, де стать, де сiсти: йому прийшлося не тiльки познайомиться з вченим миром, але навiть породаться!

Вже свiтом роз'їхались гостi по домах та все тихенько говорили, як то на свiтi не до ладу буває, що одну нiби кохає, а другу бере за жiнку. Все тягли стару пiсню про зраду дiвчатам, про матерiальну жадобу при сватаннi. Тiльки Воздвиженському було байдуже за те, що б там люди не говорили. Його план так удався, його дiла так йшли до ладу, що вiн був щасливий, вигравши право на дуже вигiдне мiсце мiж людьми.
Пiсля весiлля Воздвиженськi помiстились жити на верхньому етажi, а Дашковичам Сухобрус опорядив тим часом нижнiй етаж. I того ж таки мiсяця вiн проти дому Воздвиженського заклав новий дiм для Дашковичiв.

Молодi жили спочатку мирно й щасливо. Сестри приходили одна до одної в гостi. Гiтари часто бренькали то внизу, то вгорi. Мартi й Степанидi не зовсiм минув романтичний перiод життя: часто можна було почуть в їх домi спiви. Тонкi жiноцькi голоси зливались гарно й до ладу з чоловiчими в пiснях великоруських й українських. Старий батько часто навiдувавсь до дiтей, щоб послухать веселих пiсень. На противнiм боцi новий дiм рiс вгору, а мiж двома молодими хазяйками в одному домi росла незгода. Переднiше почали лаяться наймички згори й знизу, а за наймичками - й хазяйки. Часто, поодчинявши вiкна, вони голосно й дрiбно перекидались словами про хазяйськi речi... Сухобрус чув те i звелiв майстрам поспiшать з новим домом.
- Дочки мої, не сварiться! В мене вас двi: не поле вами засiяно. Добра мого буде доволi для вас обох. А коли вмру, то все моє буде ваше - пополовинi. - Так вговорював Сухобрус своїх дочок, сидячи в старому флiгелi коло одчиненого вiкна з великим "Печорським патериком" в руках.

Сухобрус усе ходив до магазину, не кидаючи купецтва. Новий дiм тим часом вже був готовий. Сам Сухобрус посадив своїми руками першi деревця в новому садку. Вiн бiльше любив меншого зятя й меншу дочку, мав їх за добрiших людей, а зятя - за розумнiшого чоловiка. Старша пара догадувалась за те й почала озираться на всi боки i скоса поглядать на батькiвську прихильнiсть до молодшої пари.
Тимчасом як Сухобрус опоряджував нове хазяйство своїх зятiв, Воздвиженський i Дашкович складали собi професорську репутацiю. Дашкович швидко визначився мiж професорами своїми лекцiями по iсторiї фiлософiї i пiддержав репутацiю тiєї науки, котра все стояла в академiї дуже добре. З кожним роком його лекцiї були луччi та луччi, з кожним роком росла його репутацiя. Молодi студенти, приїхавши з усiх кiнцiв Росiї, вже чули про його, вже ждали чогось надзвичайного. В старiм академiчнiм корпусi з темними вiкнами, з чорними партами, в його авдиторiї було повнiсiнько студентiв, котрi сидiли цiлими лавами й купою стояли коло порога, прийшовши з iнших курсiв. Дашкович входив, сiдав на кафедрi i не дивився нi на кого: його очi десь нiби ховались, входили десь глибоко, де ворушились думки. В очi слухачiв кидався тiльки чистий широкий лоб. Його високе чоло нiби займало мiсце очей для слухачiв: так на йому багато виявлялось думок. Кожний легенький i тоненький зморшок мiж бровами здавався тим мiсцем, де забгалася дума й свiтилася звiдтiль. Коли-не-коли вiн пiдiймав одну руку й пальцем нiби показував на абстрактну мисль.
Не можна забути впливу його одної репутацiї на молодих студентiв! Всi зiбрались вперше на лекцiю й сидiли лавами кругом авдиторiї, держачи голови рiвно, як пiд шнурок. Дашкович промовив перше слово, i всi рядки голов, неначе по електричнiй течiї, раптом i разом схилились уперед, насторочившись слухать. I цiлу лекцiю так держались голови, коли б хто поворушився хоч трошки! Тiльки карандашi скобзались швидко-швидко по паперi! А його думка лилася чиста, ясна, як кришталь! Не було там анi одного слова зайвого, що не стосувалось до дiла. Вся система будлi-якого фiлософа випливала з його уст, нiби з голови самого фiлософа; така вона була чиста, ясна, суцiльна, не штукована з уривкiв.

Не в одну голову запала крапля свiту й думок од його лекцiй, не одна голова стала свiтлiша й яснiша.
Дашкович недовго й був в академiї. Його добра слава пiшла скрiзь; i його запросили перейти в Московський унiверситет. Але, скучаючи додому й за Києвом, вiн потiм перейшов в Київський унiверситет.

Воздвиженський не любив науки, не поважав її, мав її тiльки за спосiб прокласти собi стежку в життi i як можна витягти з неї через це грошей, їжi, напиткiв i всякого добра! Де можна було все те дiстати iншим способом, вiн не жалiв себе, не розбирав доброго i недоброго способу i досягав до цiлi, кинувши на бiк науку.
В авдиторiї одчинялись дверi, й входив Воздвиженський. Ступивши три ступенi через авдиторiю, вiн ставав на пiдмосток кафедри, одну ногу держав якось на повiтрi i, повернувшись круто товстими плечима, блискав на авдиторiю товстою широкою потилицею й сiдав на кафедрi. Потiм вiн виймав старi листки своїх лекцiй i клав їх перед собою. Тi лекцiї були написанi кiлька рокiв переднiше, i вiн не змiняв у їх i словечка! Листки були старi, з жовтими круглими плямами, нiби од якоїсь страви. Нитки, котрими вони були позшиванi, вже пообривались i телiпались, Ззамолоду вiн просто читав лекцiї з тих листкiв. Але, не змiняючи їх нiколи, хоч наука i змiнялась, вiн вивчив їх напам'ять од дошки до дошки; часом силкувався iмпровiзувать. Розпустивши цiлу рiчку фраз, гарних, але пусгих, вiн аж заплющував очi, неначе пiвень в час свого крику. Фрази лились, зчiплювались, i вiн переливав з пустого та в порожнє, говорячи те ж саме, тiльки iншими словами.
Студенти, як звичайно буває, почали записувати його лекцiї, але швидко покинули, бо котрий було запише, то й побачить, що там нема думок. Тiльки один туляк, земляк Воздвиженського, сидiв коло самiсiнької кафедри, щоб його роботу було видко, i записував ту нiсенiтницю, маючи надiю пiти стежкою свого красномовного земляка.
Аадиторiя Воздвиженського спорожнялась. Студенти перестали ходити на його лекцiї, а щоб авдиторiя не була зоссiм порожня, вони ходили по черзi по п'ять душ. Воздвиженський не вважав на увагу чи неввагу своїх слухачiв.
Зате ж вiн дуже вважав на ректорську ласку. Нiхто з професорiв не запобiгав так його ласки! Вiн умiв пiдступити до кожного ректора, вмiв улiз ги в його душу, прислужиться, притакуючи кожному його слову, постерiгаючи кожний його замiр. I виходило так, що нi один ректор не обходився без його. Тодi ще не було виборiв нi на кафедри, нi на побiчну службу в академiї. I Воздвиженськич кожному ректоровi встигав зайняти скрiзь перше мiсце i розпоряджався академiчними грошима. I за все це вiн доставав добрi грошi. При кiлькох ректорах Возiвиженськнй, з орденом на шиї, мав право сказати: "Академiя - то я!"

IV
Дашковичi жили в новому домi. Чистий i гарний був їх новий дiм на два етажi, з здоровими свiтлими вiкнами. Вiн стояв просто проти дому Воздвиженського, так що з вiкон одного дому можна було дивиться в вiкна другого, i не тiльки дивиться, але навiть перекидатись словами. Степанида Сидорiвна обвiшала вiкна гарними завiсами, обставила вазонами з квiтками. Кращi картини з батькового флiгеля дочки попереносили до себе ще переднiше. У батька зостався на стiнi тiльки праотець Ноє з трьома бородатими синами та якась цариця в фiжмах, дуже заляпана мухами.
Дашковичiв кабiнет був обставлений шафами з книжками. Вiн зiбрав писання всiх давнiших, нових i найновiших фiлософiв i все, що тiльки стосувалось до його науки. Вiн любив науку для науки i все загрiбався в фiлософiю глибше й глибше. Бiльше й бiльше вiн засиджувавсь над книжками до пiзньої ночi. I не раз Степанида пiзньою добою входила в кабiнет, просила його кинуть книжки, виривала навiть з рук i, розсердившись, гасила свiтло. Або часом вона входила з сестрою з гiтарою в руках i давала йому несподiвану серенаду. Обидвi сестри починали грати, спiвать, починали балакать, смiятись. Дашкович знехотя мусив одривать очi од книжки, сварився, але, забалакавшись з ними, вставав од стола, курив сигару, ходив по кабiнетi й слухав музику.

- Та вийди-бо в залу! - говорила до його жiнка. - Дивись, яка в нас зала просторна, чисто опоряджена. Чи вже ж пак тобi нема де походить?
- Та одчепись собi! Хiба ж ти не бачиш, що я маю дiло.
- Не дiло нам голова, а ми голова дiлу! I Степанида без церемонiї брала його за руку i витягала в залу. Марта помагала їй. Фiлософ мусив виходить в залу, хоч через силу, i гуляти. Побалакавши, погравши на гiтарах, сестри одпускали Дашковича до кабiнету, а самi розходились до свого хазяйства.

- Коли б пак була знала, що то за людина фiлософ, то була не йшла за тебе замiж, - говорила Степанида, сидячи з роботою в руках на софi в кабiнетi свого мужа.
I часом до пiвночi вона сидiла в його кабiнетi, вишиваючи що-небудь або плетучи. А вiн не звертав на неї нiякої вваги. Степанида тiльки поглядала на його гладенький високий чистий лоб, нахилений над папером або над грецькою книжкою, на брови, що все були трохи стягнутi посерединi лоба i насупленi над очима.
- Одже життя моє не дуже веселе з таким вченим чоловiком. Моя сестра щасливiша з Воздвиженським. Вiн, хоч i хамулуватий, i зателепуватий, але говорючий, веселий. З ним життя було б трохи милiше. Вiн накричить повну хату, пожартує з жiнкою. - I її знов взяла зависнiсть до своєї сестри, як позавидувала вона в той день, коли та заручалась з Воздвиженським.

- Розкажи менi, Василю Петровичу! що ти думаєш ї пишеш? - спитала раз Степанида, побачивши, що її чоловiк покинув перо й обперся об спинку стiльця в спокiйнiй позi.
- Я думаю те, що тобi в голову не помiститься, - одказав вiн, осмiхаючись.
- А може, й помiститься! - промовила Степанида, дивлячись на його задуманий лоб, обрямований густим чорним волоссям, на його спокiйну й поважну постать.
Тихо осмiхаючись, Дашкович почав розказувать їй про фiлософа Канта. Жiнка слухала, слухала, роззявила рота, позiхнула з усiєї сили й зареготалась на всю хату.
- Ой, не говори! Не гай надаремно часу! Коли б тобi одно слово втямила! Чи й твої студенти так тебе розумiють, як я?

- Мабуть, трохи бiльше! Може, тобi ще розказать що-небудь про Спiнозу[41] або Локка[42]?

- Ой, не говори, а то засну отут-таки в тебе на софi. Чи в тебе голова не крутиться од тiєї фiлософiї?
- Нi, хвалить бога.
- А в мене б запаморочилась, якби я послухала хоч пiвгодини. Потривай! Я тебе таки витягну з твого кабiнету!

Щоб витягти з кабiнету свого мужа, Степанида задумала дать в себе вечiр з музиками й танцями. Вона знала, що Дашкович колись танцював ззамолоду, навiть любив танцi, хоч все те якось не гармонiзувало з його фiлософською думкою й поважним прямуванням його розуму.
Тодi була вже пiзня осiнь. Степанида найняла на цiлий вечiр чотири музики й напросила до себе гостей. Просторна, свiтла зала блищала чистотою й огнем свiчок i канделябрiв. Знайомi професори, урядовцi й купцi поприходили з жiнками й дочками. Марта прибралася, як на весiлля, в гарну бiлу сукню. Сухобрус, сивий, аж бiлий, розмовляв з знайомими купцями. Молодi професорiвни й купцiвни не схотiли навiть пити чаю та все ждали, щоб музики швидше заграли до танцiв. Дашкович мусив покинути свiй кабiнет, поховать своїх грецьких й нiмецьких фiлософiв, вийшов до гостей i розмовляв з молодими дамами.
Степанида намовила свою сестру взяти до кадриля Дашковича. Проти його став один купець з молодою купчихою. Музики весело й голосно вдарили сигнал; пари посiдали скрiзь попiд стiнами просторно! зали. Дашкович дуже одмагався, не хотiв ставать, але Марта таки потягла його в танець.
Музики почали кадриль. Пари заворушились i розпочали танець. Дашкович просив свою даму показувать йому, казав, що вiн за своїми книжками зовсiм, мабуть, забувся танцювать. Раз i другий вiн перейшов залу як треба, але зараз-таки почав збиваться. Дами почали подавать одна другiй руки й переходить, а Дашкович ткнув i собi туди свою руку. Друга фiгура пройшла гаразд, а на третiй Дашкович знов збився. Всi розiйшлись вбiк, а вiн сам зостався серед хати, не знав куди притулиться, чи на той, чи на другий бiк, i вертiвся сюди й туди. Марта покликала його до себе, а Дашкович, нахиливши голову трохи вниз i пiднявши вгору палець, зовсiм як на кафедрi, поплiвся до своєї дами i перекрутився з нею нащось. Далi, врештi всього, заплутавшись мiж довгими сукнями Марти й молодої купчихи, вiн так шарпнув ногами, що стяг з купчихи сливе половину тонкої сукнi, одiдравши великий шмат од самої талiї аж додолу. Побачивши таке лихо, Дашкович знов пiдiйняв палець угору й нахилив голову додолу. Купчиха з обiдраним боком втекла в другу хату. В думцi вона кляла Дашковича i всiх фiлософiв i зарiкалась з того часу танцювать з фiлософами, хоч би вони були й європейськi генiї! З червоним, злим лицем вона вийшла з кiмнати i цiлий вечiр ставала в танцях якнайдалi од Дашковича.
На другу кадриль Степанида поставила Дашковича танцювать з собою, правувала ним, показувала йому стежку i таки присилувала його знов вивчить забутi танцi.
- Ой, як низько мусила спуститься моя фiлософська мисль! - промовляв Дашкович, утираючи пiт з лиця. - Одже за найважчими фiлософами Нiмеччини я не втомлявся так, як за цими танцями, - говорив вiн, ледве одсапуючи.
Вже готували на стiл вечерю, як Дашкович тiльки згадав, що вiн не перепросив купчихи, котрiй обдер цiлий бiк. Вiн нахилив голову, насупив брови, пiдняв один палець вгору. Всi ждали од його якогось дуже цiкавого слова. А вiн, постоявши трохи на однiм мiсцi, простягся до того кутка, де сидiла купчиха, i почав просити в неї пробачення. Купчиха осмiхалась, говорила: "Нiчого, нiчого те! То в танцях звичайна рiч". Але в думцi вона кляла фiлософiв. Сукня була дуже дорога й модна; її уста осмiхались ласкаво, а очi лаяли, аж горiли!
- Що це ти так пiзно схаменувся? - спитала в його жiнка.
- Коли я тодi якось задумавсь! - промовив Дашкович. - Менi зовсiм не в думцi оцi танцi! Бiльше я тобi не танцюватиму! Нехай танцюють молодшi за мене!
Одначе, невважаючи на своє зарiкання, вiн мусив пiсля вечерi знов танцювать, бо його силувала ласкою й проханням молода й гарна жiнка, а перед такими чарами ледве чи встоїть яка найтвердiша фiлософiя. Степанида таки так вганяла свого фiлософа, що пiт лив дощем з його високого чола, а чорнi кучерi аж поприлипали до вискiв.
Тим часом поважнi гостi, встаючи з-за карточного стола, смiялись з Воздвиженського, що вiн страшенно програвся в карти. Марта почула те, i її почало розбирать; вона знала, що Воздвиженський дуже погано грає в карти, одначе квапиться грати. Марта пiдступила до Воздвиженського й шепнула йому на вухо: "А що, чи багато карбованцiв продув у карти?"
Її рiзкий, неспокiйний голос, її насупленi густi брови дуже вразили Воздвиженського. Вiн давно вже постерiгав тверду вдачу своєї жiнки. Смiливий, розпоряджаючий голос зобидив його.
- А тобi нащо? - тихо, але сумно спитав вiн у Марти.

- Як нащо? Хiба я не маю права тебе спитать? - сказала вона тихо й одiйшла од його. Вона сiла невесела та все поглядала на той столик, де грав у карти Воздвиженський.
Як на тотеж Воздвиженському дуже не йшла карта. Вiн сердився, вгонивсь в азарт i тим ще бiльше програвав. Партньори почали смiятись, що Воздвиженський знов нагнав на себе на карбованцiв десять. Марта не пропускала й слова з розмови коло того стола. Вона не видержала.
- Степане Iвановичу! пора нам додому! Менi чогось нездорово.
- То йди собi, а я трохи пограю.

- Не пiду я сама; йди разом зо мною. Партньори твої вибачать за твою жiнку.
Воздвиженський зирнув на її лице. Її брови, очi, стуленi мiцно губи показували, що вона хоче постановить на своєму.

- Нехай тебе, серце, батько проведе; попроси батька, а я прийду незабаром.
- Я прошу тебе йти зо мною, бо я не зовсiм здорова! - промовила вона, i голос її проти волi став твердiшим i звернув увагу гостей. Дехто пiдступив ближче до стола i прислухався.
- Чого ти причепилась до мене! - промовив Воздвиженський до неї.
В Марти лице спахнуло рум'янцем од тих слiв мужа.

- Не пiду я сама, й з мiсця не рушу, доки ти не пiдеш зо мною! - промовила вона, аж трохи крикнула.
Воздвиженський спересердя встав, кинув карти й мусив йти з нею додому.
Дашкович бачив ту сцену i тiльки думав: "Ну, Марта! ну, характер. Слава тобi господи, що моя жiнка не така!" Воздвиженський тiльки що переступив порiг свого дому, а Марта вже й накинулась на його мокрим рядном.
- I скажи ти, на милость божу! I нащо ти граєш в карти, коли ти бiльше програєш, нiж виграєш? - спитала вона так смiливо й наважливо, неначе судила його судом.
- А тобi яке дiло, що я там в карти граю, чи що? - обiзвався Воздвиженський.
- Як то, яке дiло! Як то так! То менi нема дiла до того, що мiй муж робить?
- А нема тобi дiла! Твоє дiло он! Дитина, колиска та кухня!
- Менi нема дiла! - крикнула Марта, i її великi очi стали ще бiльшi, а лице зблiдло. - Є менi дiло! - промовила вона голосно i з тим словом так стукнула по столi рукою навiдлi, що нiби тому не можна було нi кришки не вiрить. Вона стояла серед зали, висока, рiвна й люта.
Воздвиженський вперше догадавсь, що його жiнка має не тихенький голосок, не дiвочий, медовий, а здоровий, енергiчний голос i велику силу характеру. Вiн хотiв зломить її.
- Чого ти кричиш на мене? - гуркнув вiн басом.

- Кричу, бо ти винен! Де твоє жалування? Чи ти давав менi його до рук? Чи я знаю, що ти маєш i скiльки маєш?
- Нащо тобi моє жалування?
- На те, що я твоя жiнка, а ти мiй чоловiк. Я повинна знаїи, що ти заробляєш i що маєш.Я й досi за твої грошi й одежини собi не справила, гостинця собi не купила! Я не бачила й якi твої грошi, а ми живемо на мої грошi, що наймаємо нижнiй етаж.
- Чого ти до мене причепилась! Я тобi не буду нi в чому давать одвiта!
- Ба будеш! ба мусиш! - промовила вона так твердо, наступаючи до його, що вiн мусив оступиться назад. Вiд побачив, що не переможе її словами й криком.
- Йди спать! - промовив вiн спокiйнiше. - Завтра буде доволi часу. Наговоримось, коли схочеш.
- Спать я пiду, а ти в карти грошей не програвай, а коли програєш, то потроху. Свої грошi давай менi до схованки, бо я господиня в домi, я хазяйную; менi треба розмiркувать, скiльки стратить.

- Еге! то ти собi понашиваєш дорогих суконь, та сього, та того!..
- Не видумуй! Я маю розуму бiльш за тебе! Я знаю, що пошить i без чого можна обiйтись.
- Ну, Марто Сидорiвно! вiзьми лучче гiтару та заспiвай менi "Сизого голубочка" або "Соловейка"!
Цi слова допекли її до живого серця. Вона вийшла з кабiнету i пiшла до своєї кiмнати. А Воздвиженський довго ходив по хатi та все думав, як то трудно постерегти жiночу вдачу. "А я думав, що вона добра, як янгол, що вона буде покiрненька, богомiльна, як купчиха, буде грати та романтичнi пiснi спiвать".
Вже перед свiтом заснув Воздвиженський. Сон його був важкий, тривожний. Думка про те, що вiн дуже помилився в характерi своєї жiнки, не виходила з його голови навiть у снi. Вперше тiльки пiсля вiнчання вона так вимовилась прямо, виявила свою потайну вдачу. Йому було дуже цiкаво побачить, яка-то вона буде завтра?
Воздвиженський встав рано. Надворi сiрiло осiннє небо, закрите важкими темними хмарами, сiрiв рiдкий туман над мокрою землею. Наймичка принесла шипучий самовар i поставила на столi. Дверi з Мартиної спальнi одчинились, i вона вийшла в широкiй сукнi й бiлiй блузi. Чорна густа коса обкручувала голову по-сiльськiй i була пришпилена великими шпильками. Воздвиженський глянув на її лице: воно було спокiйне, але люте, як i вчора. Великi очi дивились смiливо й неласкаве, великi бровi не пiдiймались вгору i нависли на очi. Ямочка мiж бровами не розгладжувалась. Вона смiливо пiдступила до стола, налила стакан чаю й посунула, а не подала Воздвиженському. Краплi чаю перескочили через криси i полились на мисочку. В руцi не простигло вчорашнє завзяття. Воздвиженський заговорив до неї; вiн боявся, що вона не буде говорить. Але Марта була не з такiвських: вона говорила, й говорила багато, а як бiльше сердилась, то бiльше давала волi своєму язиковi. Голос її був твердий, неласкавий, вiн все переходив на самi нижчi тони,

- Чи ти й досi на мене сердишся пiсля вчорашнього?

- Нема менi часу сердиться, - промовила вона рiвним твердим голосом.
В другiй кiмнатi писнула дитина. Марта побiгла туди й забавила дитину. Звiдтiль вона побiгла до пекарнi, переговорила з куховаркою, вислала її на Житнiй базар. З пекарнi вернулась знов до стола й налила на ходi чоловiковi другий стакан чаю, не присiдаючи до стола. Потiм вона покликала горничну й звелiла їй прибирать в покоях. Вона ходила по хатах i командувала слугами, мов той воєвода вiйськом. Пiд її оком, пiд рукою все приймало чистоту, все було в домi на своєму мiсцi. Порядок виникав, де тiльки ступала її нога кiлька ступенiв. Вона не присiдала до стола й не пила чаю.
Напоївши чаєм свого мужа, вона вскочила в його кабiнет. Безладдя в кабiнетi пригадувало ту нечистоту, яка колись була за студентського життя в Воздвиженського в номерi. Все лежало не на своєму мiсцi. Книжки валялись на постелi й на подушках; одна подушка валялась на землi.
- Не зачiпай лишень там нiчого! Я не раз просив тебе, щоб ти не перекидала моїх паперiв.
- Як же не зачiпать, коли тут гидко глянуть.

- Нехай буде гидко! Що тобi до того! I не прибирай там, i не зачiпай! Ото яка чепуруха вдалась.
Незважаючи на його слова, вона почала стирать пил, збираiи книжки, складать їх докупи на стiл. Воздвиженський вбiг до кабiнету.

- Не зачiпай, кажу тобi! В мене все лежить на своєму мiсцi. Ти менi. помiшаєш папери!
Змахнувши рушником подекуди порох. Марта вийшла з кабiнету.
Упоравшись, вона сiла до стола й пила чай. Воздвиженський прибрався i йшов на лекцiю, запихаючи в кишеню свої жовтi лекцiї, од котрих обсипались шматочки потертого паперу. Марта окинула його оком, як i завжди вона робила, коли вiн куди виходив. В його на шиї не було галстука, а з-пiд жилетки виглядав шматок бiлої сорочки.
- Подивись лишень на себе в дзеркало та тодi вже вийдеш з дому, - сказала йому Марта.
Воздвиженський зирнув у дзеркало, плюнув, поправив дещо й зав'язав шию.
Воздвиженський пiшов на лекцiю. На лекцiї з його думки не виходило гнiвне й люте жiнчине лице.
"Так оце та смиренна, богомiльна купецька дочка! - вертiлось у його на умi. - Так оце та Марта, що виросла пiд впливом "Печорського патерика" й чудовної Братської iкони богородицi?"
Того дня лекцiя його була така погана та поплутана, що студенти слухали, слухали та й трохи не поснули, а туляк-земляк позаписував таку нiсенiтницю, що сам аж за боки бравсь од смiху, переписуючи її начисто.

Воздвиженський вернувся додому на обiд не зовсiм спокiйний. Вiн все назирав над жiнкою за обiдом. Вона бiльш мовчала, нiж говорила, i обзивалась дуже знехотя. Настав час вечiрнього чаю. Марта знов посунула до мужа стакан чаю так здорово, що чай хлюпнувся й розлився трохи на стiл. Вона не сiдала пити з ним чаю та все чогось вешталась по хатах, нiби за дiлом. Воздвиженський примiчав, що не все вчорашнє скiнчилось i що жiнка має собi щось на умi.
Того ж вечора, розпорядившись у пекарнi, заколихавши дитину, Марта ввiйшла в кабiнет мужа. Хода її була тверда, очi смiливi. Воздвиженський стривоживсь.

- Степане Iвановичу! дай менi грошей, та ще й чимало! Вчора на вечоринцi у сестри я одна була у старомодному чiпковi й старiй сукнi, тодi як ти там-таки програв не один, може, десяток карбованцiв.

- Ет, вигадала! Носитимеш i по старiй модi.

- Якби ж пак що було! Коли вже й старомодне батькiвське поносила, що мала. Степане Iвановичу! не видумуй казна-чого та давай грошi, бо треба!
- А як я не дам! - сказав Воздвиженський трохи сердито.
- А як менi треба? - одказала йому Марта ще сердитiше й голоснiше. - Я не дитина, зайвого не прохатиму. Ти знаєш, що в мене в хазяйствi зайва крихточка не пропадає.

- То добре робиш! Коли б у тебе i на моди не пропадала зайва крихточка...
Марта зблiдла. Очi її з блискучих стали матовi. Вона випросталась на весь свiй високий зрiст.
- То ти хочеш, щоб я одягалась на батькiвськi грошi? То ти хочеш, щоб твоя жiнка ходила, як та обiрвана циганка! То ти хочеш, щоб я була смiховищем для людей!
Її голос перервався. Од великого гнiву їй захоплювало дух в горлi. Матовi очi знов стали блискучi й сипали iскрами, губи зблiдли. В очах, в лицi свiтилась така енергiя, проти котрої насмiлився б йти тiльки тон, хто не зумiв би того прочитать на її лицi.
У Воздвиженського самi ноги подалися назад. За кожним словом вона пiдступала до його ближче, а вiн все оступався назад до стола.

- Ти менi не вiриш! Хiба я не хазяйка в домi? Хiба я не маю права стратить на те, що менi треба?
I з тими словами вона вийшла з кабiнету й побiгли в спальню. Мабуть, в самiм повiтрi розiйшлась од неї сила й енергiя, бо дитина без нiякого шуму прокинулась й закричала не своїм голосом.
Воздвиженський стояв i довго думав, потiм одiмкнув камоду, витяг грошi й однiс жiнцi.
- На тобi на твої капелюшi! - промовив вiн i оддав їй грошi.
"От i вибрав богомолку!" - думав Воздвиженський, одходячи в свiй кабiнет.
Другого дня вранцi, наливши чай Воздвиженському, Марта не посунула до його по столi, а подала йому в руки. Чай не хлюпнувся в стаканi. Зате ж Воздвиженському невесело пився чай того ранку.
Упоравшись, Марта пiшла до магазинiв, набрала собi на нову сукню доброго шовку, купила гарний бiлий капелюш, зроблений по модi, з рожевими букетами; купила собi модний чiпок з жовтими розкiшними квiтками, котрi дуже приставали до її чорних кiс i темних очей. Мiж тими рожами були пришпиленi золотi колоски пшеницi.

Вертаючись додому. Марта не втерпiла; забiгла до сестри похвалиться новомодним убранням. Обидвi вони убирались перед дзеркалом, примiряли, оглядали й знаходили, що все те було куплено й недорого, i було дуже гарне, i до лиця їм обом. Степанидi так сподобався чiпок з жовтими рожами й золотими колосками! Той чiпок так приставав до її лиця, що вона вдвоє покращала. Вхопивши в одну руку капелюш, настромивши на палець другої руки чiпок, Степанида прожогом полетiла в кабiнет до свого чоловiка. Вона так само докоряла йому недавно, пiсля вечоринки, що всi купчихи були убранi по модi i що вона одна аж почервонiла перед ними в своєму допотопному чiпку.

Дашкович сидiв коло стола й щось виписував з Канта, як Степанида вбiгла в кабiнет. За нею ввiйшла Марта з лицем гетьмана, що оце тiльки що взяв ворожий город i розбив вороже вiйсько.
- А що! чи бачиш, як у людей буває! - говорила Степанида, тикаючи Дашковичевi то тiєю, то другою рукою з поначiплюваними квiтками.. - А бачиш? Тепер я вже, мабуть, найостаннiша мiж людьми! Дивись!

- Дивлюсь i бачу! - промовив Дашкович, не кидаючи з рук пера. Вiн зрозумiв, i нащо вона принесла все те, i чого вона бажала.

- Ти тiльки подивись, якi колоски, якi рожi! - казала Степанида й розгортувала перед його очима золотi колоски, котрi аж шелестiли.

- Бачу! бачу колоски й рожi, жовтi й червонi.

- Тямиш ти! - i з тим словом Степанида надiла перед дзеркалом той убiр, що незвичайно гарно приставав їй до лиця.

- А що? бачиш?
- Бачу! - обiзвався Дашкович, знехотя задивляючись на свою гарну жiнку, котра з золотими колосками на головi чогось пригадувала йому єрусалимлянку, невiсту "Пiснi над пiснями"[43].

- Ой ви, дочки Єви! - сказав Дашкович, зiтхнувши й обертаючи очi на Канта. Невiдомо, чи йому було шкода Канта, чи грошей.

- Щоб менi купив зараз такi золотi колоски! Чуєш? Давай грошi, та ще й зараз, бо не видержу!
I фiлософ мусив кидать Канта; вiн довго й не сперечавсь, потерся, пом'явся та й мусив дiставать грошi. Жiнка побiгла до магазину за золотими колосками, а Дашкович хотiв читати Канта, але в його в очах манячили золотi колоски, а пiд тими колосками чорнi коси, а пiд кiсьми чорнi брови й очi жiнчинi. Вiн спробував писать лекцiї i замiсть Канта втирив - Степанида, засмiявся сам до себе iа й покинув роботу.
Справившись в магазинах, Марта вернулась додому й застала там чоловiка. Вона сховала всi свої закупки, не похвалившись навiть перед ним.

- Хоч покажи, чого накупила, - сказав до неї Воздвиженський.
- Нехай iншим часом. Як уберусь, то й побачиш! Ти не дуже квапишся показувать менi, що купуєш, розказувать менi, що робиш, - одказала йому Марта Сидорiвна, вештаючнсь по хатi й не дивлячись на його.
Воздвиженський вгадав, що не вдоволив її, одначе все-таки сподiвався од неї ласки й сякої-такої дяки.
- Марто Сидорiвно! я оце думаю покликать до себе сьогоднi ректора, iнспектора, деяких архiмандритiв i професорiв.

- Ти думаєш, а я не думаю, - тихо обiзвалась Марта.
- Чом же ти не думаєш?
- Тим не думаю, що сьогоднi й сама не маю часу, i слуги не гулящi. Нехай лишень переднiше впораються.
Воздвиженський постерiг, що не вблагав своєї жiнки. Йому стало прикро й досадно. Злiсть пiдступила йому пiд саме горло.

- Марто Сидорiвно! - крикнув вiн. - Я велю... я попрошу на сьогоднi гостей!
- Степане Ивановичу! я не велю! Не проси на сьогоднi тих ченцiв, бо я не буду коло їх панькаться. Нап'ються чаю та й додому поїдуть! - Марта промовила цi слова, дивлячись вбiк, зумисне одвертаючи очi од чоловiка. Вона хотiла тим показать, що має його слова нi за що.
- Клопiт менi з тобою! Я не звик до такого тону! Я не хочу чуть од тебе такого тону! Я не хочу слухать од своєї жiнки нiчого такого!

- Коли не хочеш слухать, то позатикай вуха! - сказала Марта, подивившись йому бистро в вiчi, i так задзигорiла язиком, що вiн ледве встиг розiбрать тi слова.

Воздвиженський побачив, що вести далi дiло було б i недобре, та й надаремно.
Марта довго терпiла, як Воздвиженський обходився з нею, вважав її за нижчу од себе, нiколи не радився з нею, робив по-своєму все, нiколи й слова не сказавши про те своїй жiнцi. Горда, розумна й завзятуща, як щира українка, Марта зовсiм не була зугарна по своїй вдачi кориться деспотизмовi чоловiка, а навпаки, їй бажалось всiм правучать в домi i в хазяйствi. Воздвиженський вивiз з Тули зовсiм iнший погляд загалом на всiх жiнок. Мартина енергiя й злiсть зовсiм збили його з пантелику. Воздвиженському заманулось зломить її: вiн попросив до себе того ж таки вечора ректора, iнспектора й ще кiлька архiмандрк-iiв, котрi колись могли стать йому в пригодi.
Того ж вечора пiдкотила пiд дiм Воздвиженських одна й друга карета. Звiдтiль вилiзли архiмандрити з хрестами на шиях, в дорогих шовкових та оксамитових рясах. Зони придержували бороди й хрести на грудях лiвими руками, як-то придержуюiь сiльськi молодицi намисто з дукачами, нахиляючись часом низько. Архiмандрити ввiйшли в залу Воздвиженського, всi гладкi, червонолицi, причесанi, облитi пахощами. Вся зала сповнилась неначе ароматами Лiвану й Аравiї.
Вони сподiвалися встрiнути в гостях багато прекрасного полу. У ректора коси були позакручуванi в дрiбнi локони. Архiмандрити посiдали в фотелях, на диванi i заговорили енергiчними, зовсiм не аскетичними голосами. Деякi весело i дуже голосно реготались, ждучи гарних дам i столiв, заставлених всякими напитками й наїдками. Воздвиженський вертiвся коло їх, присiдав коло ректора та все поглядав на дверi. Марта не виходила. Горнична внесла тiльки чай i до чаю не дуже празникову паляницю.
Воздвиженський пiшов в жiнчину кiмнату. Марта, блiда, як стiна, поралась коло самовара й бистро зирнула на його своїми великими очима.
- Та вийди, будь ласка, до гостей!..

- Не вийду! - тихо промовила вона, бо здержувала голос, її лице одразу налилось кров'ю. Великi очi блищали. Од неї аж пашiло вогнем! Здається, нiби вона вся стояла в полум'ї з головою.
Воздвиженський почутив те полум'я в кожному пружку її лиця, в кожнiй фалдi її одежi. Вся його енергiя хто його зна де й дiлась; вiн побачив, що шкода й заходу, i мовчки вийшов з кiмнати, куди долiтав регiт товстих i веселих архiмандричих голосiв.
- Йди сам, регочись там з ними! - промовила Марта йому навздогiнцi.

Воздвиженський вийшов до гостей як опарений. Вiн хотiв розмовлять, але слова зникали з його пам'ятi, десь зслизали з язика.

Архiмандрити випили чай, пореготались, потiм заскучали. Гостей бiльше не приходило, бо Марта навiть не просила Дашковичiв. Воздвиженський просив вибачать за свою не зовсiм здорову жiнку, i архiмандрити встали мовчки й невесело попрощались з хазяїном.
Воздвиженському було сором. Йому хотiлось пiти й сказать докiр жiнцi, та вiн тепер її постерiг... Вiн ходив по залi, терся коло порога, та боявся переступить. Кiлька разiв вiн уже пiдiймав на порiг ногу, але все неначе з-пiд порога вискакувало полум'я й пекло йому ногу.

Вiн таки перемiг себе i вступив в жiнчину кiмнату. Од моральної втоми вiн не змiг стоять i спустився на стiлець. Глянув вiн на Марту, кругом неї пашiло таке саме полум'я, як i недавно перед тим.
- Наробила ж ти менi сорому! - сказав Воздвиженський, i в голосi його задзвенiла жалiсть; його голос був якийсь прохаючий, багато м'якiший.
Марта зараз постерегла ту змiну, i полум'я кругом неї поменшало.
- Не бiйся! Попросимо iншим часом, то й приїдуть, i нап'ються, й наїдягься.
- Як же я буду пiсля цього дивиться їм в очi?

- Прямiсiнько й простiсiнько; подивився в очi, та й годi.
- Добре тобi таке казать отутечки в хатi. Але стань ти на моє мiсце!
- Хто його зна, яке там твоє мiсце! Живу з тобою в парi, а од тебе не чула про твоє мiсце.
Мартин голос затремтiв, але дуже-дуже легенько.

- Скiльки живу з тобою, я не чула од тебе, яке ти мiсце займаєш, i скiльки грошей достаєш, i де їх дiваєш. Я тiльки од людей перечула, що ти там десь i правуєш, i редактором.
В словах її почувся докiр, але голос став тихий, звичайний. Вона почувала, що вже зiгнала злiсть, провчила чоловiка.

- Яка ти чудна! Хiба ж тобi не все одно, чи я там редактор, чи економ.
- Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став старцем-прохачем? Чи скажеш, що менi було б усе одно?
- А менi здається, що мої дiла зовсiм тобi не потрiбнi й не цiкавi для тебе.
- А менi здається зовсiм iнакше! Якби ти був добрий, ти б менi усе розказав, ти б у мене попросив у всьому поради... Ти б менi розказав хоч з самої цiкавостi!.. А то ти ховаєшся од мене, мовчиш, маєш мене за наймичку, чи що, не варту вваги й поради.Чи я знаю, що ти заробляєш? Чи я знаю, де ти все те дiваєш? Чи ховаєш його дiтям, чи гайнуєш, пускаєш на вiтер? Так недобре робить, хоч ти людина вчена, а мене маєш за темну купчиху... Та потривай! I я не така темна, як тобi здається!
Цi останнi слова вона знов вимовила з злiстю, i вогонь знов купиною схопився кругом неї. Завзяття знов блиснуло блиском з її темних очей.
Воздвиженський вже був роззявив рота, щоб обороняться, але, почувши те полум'я, знов стулив його. Язик сам прилип до пiднебiння.
- Ой ти, боже мiй! - крикнув Воздвиженський i схопився з мiсця. - До цього часу жiнка була як жiнка! Скажи ти менi, що з тобою сталося? - спитав вiн у Марти, згорнувшiї руки й дивлячись їй в вiчi.

Марта навiть не глянула на його й поралась коло колиски.

- Скажи ти менi, на милость божу, що з тобою сталось? - спитав в неї Воздвиженський удруге, ближче приступивши до неї.
- Йди спати! - одрубала вона йому, сердито зирнув-ши на його.
- Але скажи ж менi, чого ти од мене хочеш? Що з тобою трапилось?
- Те сталося, що й було! Йди та переднiше винеси грошi на харч, бо тих, що ти дав, вже не стало!
Воздвиженський вийшов i промовив з великою досадою:

- Ти камiнь, а не жiнка!
Вiн довго ходив по своєму кабiнетi та все думав та думав... Вiн почував i бачив, що жiнка не тiльки що не покоряється йому, але командує ним, чинить свою, а не його волю. Вiн почував, що все нижче й нижче спускається й падає пiд Мартин черевик. Вважаючи на її вдачу, на завзятiсть, вiн тратив всяку надiю перемогти її.
"Чи не вдiє чого з нею батько? Пiду пожалiюсь старому, намовлю його... Може, вiн своїм "Патериком" та патрiархальним впливом вижене з неї той дух вередiв".
Воздвиженський пiшов до флiгеля крадькома - жалiться на свою жiнку.
Сухобрус, вислухавши його слова, пiдняв руки вгору i трохи не заплакав. Вiн добре знав вдачу своїх дочок, але, докладаючись на свiй батькiвський авторитет, вiн обiцявся пiти другого дня до Марти й уговорить її.

До пiвночi Сухобрус молився богу за свою Марту, щоб господь зм'якшив її серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, вiн пiшов до Марти.
Марта сидiла й шила. Сухобрус поздоровкався i, знаючи свою Марту, нiяк не мiг приступить до дiла.
- Як сьогоднi погано надворi... - сказав вiн, потираючи руки, нiби од холоду.
- Сiдайте ж, тату! Чого ви стоїте? Сухобрус не сiв i знов терся та м'явся... Марта догадалась, що вiн за чимсь прийшов, та не смiє сказать.
- Мабуть, ви хочете менi докорять, що я вчора вас не покликала в гостi? Але я й сама до гостей не виходила.
- То-то й лихо, що ти не виходила... не послухала свого мужа...

Марта за все зараз догадалась й осмiхнулась.

- Мабуть, жалiвся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! - сказала Марта спокiйно, навiть весело. Вона уперед була дуже безпечна за свою перевагу, бо добре знала батька, знала й себе.

- Як-таки можна тобi не слухать свого мужа? Вiн же старший в домi, вiн голова в сiм'ї.
- Нехай вибачає. Вiн старший, i я старша! Ми в цьому рiвня.
Сухобрус прийняв академiчну поставу й почав вговорювать нiби по-вченому.
- Марто! ти єси жона його! Ти повинна покоряться йому, бо сам бог так звелiв: "Жена да убоїться свого мужа", - так глаголе святе письмо. В домi повинен буть один старший. Двом старшим разом не можна буть. Марта зараз постерегла, звiдкiль вiє вiтер.

- Я це, тату, давно знаю. А чи була ж наша небiжка мати у вас слугою? Чи не були ви рiвнi в домi?
- Ми люди простiшi, а Воздвиженський людина - не нам рiвня. Ти вважай на його розум, на науку. Покорись йому, серце! Ради мене, ради свого батька, не сперечайся з ним. Люди почнуть зараз судить, рознесуть по городi. Про нас i переднiше йшла не зовсiм добра слава. Вiн, правда, трохи якийсь цупкий, тугий! Але до всього можна звикнуть.
- Тату! не гнiвайтесь на те, що я маю казать. Ви мене знаєте змалку; ви знаєте, що я й вам, i матерi була покiрна, бо ви до мене були добрi. Але до всього... не можна звикнуть. Чи можна ж звикнуть до лиха, до сварки?
- Оце вигадала не знати що! Хiба ж вiн таки пiдiймає на тебе руку...
- О! якби ще пiдняв на мене руку, то я б йому руку покусала, i добре-таки покусала б!
- Ой Марто! ти таки зроду опришкувата й уперта! ти й малою така була, сказать тобi правду. Але будь же тихiша; знай, коли змовчать, коли й обiзваться, а коли й стерпiть, - вмовляв Сухобрус свою дочку.

- Ви, тату, говорите до мене, наче до маленької, - сказала Марта, осмiхнувшись. - Вiн, тату, мене зневажає, має мене за невчену людину, нiчого менi не говоре, не порадиться зо мною, жалує давать менi до рук грошi. Вiн од мене таїться, а я од його не таюсь.
- Який тепер свiт настав! I все то слiдкують, вислiджують!.. кмiтять! Чи поважає, чи не поважає пак чоловiк! А ми за це не знали, а проте прожили щасливо цiлий вiк. Ой господи! Що то далi буде на цiм грiшнiм свiтi!
- Добре, що ви так одразу зiйшлись й погодились. А от я-то не оступлюсь од свого слова анi на ступiнь! Я його присилую мене поважать, мене за все питать, радиться зо мною або й попросить.
Голос її пiднiмався все вгору та вгору. Останнi слова Марта аж крикнула.
- Та чого ти кричиш! Я ж нi в чому тут не винен!

- Бо ви, тату, микаєтесь, куди вам не слiд! Де два б'ються, третiй не мiшається, бо й третьому достанеться.
- Цить! цить! цить! Не буду вмикуваться! - промовив Сухобрус, та за шапку, та з хати! Так i майнув через подвiр'я до своєї хати.

Йдучи з лекцiї, Воздвиженський забiг до батька в магазин i розпитав за все. Похнюпивши голову, вiн пiшов до господи, де стрiла його Марта. Як не таїлась, вона, але її очi смiялись i на губах перебiгав осмiх. Вона навiть весело дивилась йому в вiчi, любенько говорила до його. Воздвиженський добре розумiв, що вона радiє, навiть трохи глузує з його. його брала злiсть, бо його принцип деспотизму в сiм'ї й послуханий жiнки Марта потоптала ногами.
Воздвиженський зрозумiв, що треба йти на мир, що Марта зробить те, що схоче, й буде поти коверзувать i глузувать з його, поки її воля.
Смачно пообiдавши, Воздвижєнський заговорив до Марти дуже солодким голосом, так що вона й не втямила спершу, до чого воно йдеться i до чого вiн прямує. То була його прелюдiя.
Побалакавши любенько то про се, то про те, Воздви-i женський приступив до дiла.
- I чого нам, Марто Сидорiвно, войдуваться? Я й сам не знаю, як воно в нас пiшло на нелад! Ми люди, хвалить бога, не вбогi; маємо всього доволi. Нам зовсiм нiчого лаяться та змагаться.
- Отак i я, Степане Iвановичу, думаю. Ми не вбогi, маємо всього доволi. Нам нiчого свариться. Чи прийде вечiр, чи п'ємо чай, то сiсти б та й побалакать любенько, порадиться гарненько про все. В нас є вже сiм'я...
- Ще й бiльше буде, - перебив її розмову Воздвиженський.
- Само по собi, що буде! Чом би пак нам не порадиться, як би лучче хазяйство своє повести, як би якiсь плани зробить. В нас же є батько, а що батькове, те наше.
- Ти розумно говориш, Марго Сидорiвно!
- Сухобрусiв нерозумних нiколи й не було а Києвi! Та й таких нiхто й не запам'ятає нiколи! I дядьки нашi багатi й розумнi, i наш батько, хоч i був бiдний, та з нiчого розвiв дещо! I ми розведемо, як будемо розуму держаться та пiдемо сухобрусiвською стежкою. От з нашого дому маємо дохiд... Час би дещо i в банк покласти, щоб проценти наростали для дочки...

- А. Їй, Марто, хiба дещо придбала?

- А чом же й не придбать то з сього, то з того? В контрактовий ярмарок[44] був за квартири заробiток добрий. А їй ж? Чи придбав хоч трохи з свого редакторства та професорства?
- Є там трохи зайвих грошенят, - - промовив Воздвиженський знехотя якось.
- То оддаймо, що маємо зайве, в банк, - сказала Марта.
- Про мене, оддаймо!
I вони разом, неначе змовившись, пiшли в свої кiмнати й вернулись до зали, держачи в руках капшуки з грiшми.
- Ого! та й ти чимало зiбрала з свого хазяйства! - сказав Воздвиженський, трясучи Мартиним скарбом.
- Ого! та й ти, бачу, не все програв у карти! - весело сказала Марта, пiдiймаючи рукою добрий капшук з грiшми. I вони посiдали любенько вкупцi та й почали лiчить грошi. Полiчили вони всi грошi. Грошей було чимало. Вони обоє були дуже радi одно одному i, налiчивши чималу суму, зовсiм помирились того вечора.

- Завтра я сама одвезу грошi до банку, - сказала Марта.
- Про мене, й одвези! - одказав їй Воздвиженський, оддавши їй до рук всю суму.
- Яка шкода, що купецтво зовсiм занедбається в нашiй фамiлiї, як помре наш старий батько! - сказала Марта.
- А справдi, велика шкода! Крамарство кориснiше, нiж наша наука. Як я завидую, як побачу купчикiв за прилавком в магазинi! В мене аж руки сверблять, щоб розгорiувать крам та мiрять матерiї аршином.

I Воздвиженський обперся обома руками сб стiл, як роблять купцi за прилавком, почав мiрять аршином матерiї на повiтрi. Всi його манери, весь його хист був щиро купецький, неначе вiн стояв i справдi в магазинi та мiряв аршином матерiї.
- Правда, Марто Сидорiвно, ми тiльки дурнiсiнько сердились?
- А правда, Степане Iвановичу! I чого нам свариться! I нащо нам те здалося! А яка це притичина для миру й спокою в нашiй хатi.

Самi руки Мартинi налапали гiтару. Вона взяла й почала натягувать струни й направлять гiтару. Самi пальцi почали брати веселi акорди, i незабаром гiтара задзвенiла в Мартиних руках, аж стiл затрусивсь. Воздвиженський слухав з великою охотою й почав пiдтягувать голосом.

- Заспiвай, жiнко, якої-небудь! Давай на радощах згадаємо давнину!
Марта почала спiвать: "Как я в рощице гуляла", її голос, високий та дзвiнкий на високих нотах, вже трохи хрипiв на низьких, неначе розколота посуда. Дуже радий мировi, Воздвиженський ходив по хатi, позакладавши руки в кишенi, й спiвав чудовим, дзвiнким басом. Пiснею скiнчилась мiж ними незгода, i настала в хатi мирнота на довгий час.
- Може, запросимо на цьому тижнi ректора й архiмандритiв? - питала Марта. - До того часу слуги будуть вольнi.

- А коли ти того хочеш, то й покличмо!

- Бо тодi якось зовсiм не випадало! Такий був час... зовсiм не добрий...
- Еге! зовсiм тодi не випадало! - сказав Воздвиженський та й замовк.
I довго вони балакали, грали й спiвали. Марта не втерпiла i того ж таки вечора побiгла до сестри.

- Сестро! чи ти пак знаєш, що мiй Степан Iванович став зовсiм iнший?
- Невже! - сказала Степанида.
- Атож! Тепер зо мною вже й радиться, й грошi дав менi до рук. Завтра одвезу в банк. А твiй як?
- А мiй такий, як i був... Як почав раз дiлиться зо мною своїми мислями та думками, як почав читати якогось фiлософа, то я трохи не заснула. Все сидить, i од стола трудно його одтягти, а грошi десь ховає, i добре ховає од мене, i дає видавцем, як треба. Як же ти свого загнуздала? Порадь мене, як рiдна мати!
- Ой сестрице! набралась я мороки, а таки на своєму постановила. Я йому виварила воду раз i другий! Тепер мене слухатиме й поважатиме. Причепись i ти до свого, та причепись добре!
Марта розказала, як вона виварила воду Воздвиженському i як з ним погодилась.
- Треба й на свого фiлософа тупнуть раз та другий! - сказала Степанида. - А то й мiй вдався трохи скупий. На фiлософськi книжки то й грошi є. а як для мене, то й нема! Пiду оце таки зараз до його!

При тих словах вона пiшла в кабiнет до Дашковича. Дашкович сидiв над нiмецькою книжкою, наморщивши лоба. Степанида прожогом вбiгла в кабiнет.
- I скажи ти менi, на милость бога! Чи є в свiтi така безщасна жiнка, як я? - так почала Степанида Сидорiвна.
Дашкович пiдвiв голову й дивився переляканими очима на свою жiнку, витрiщивши на неї очi.
- Що з тобою сталось? - спитав вiн її.

- Що зо мною сталось... Я вже не кажу про те, що ти покинув мене задля оцих книжок, що ти слова зо мною не промовиш та все човпеш, що ти зав'язав менi свiт. Чи так же буває в других людей? Чи так же живуть Воздвиженськi?
- А як же живуть Воздвиженськi? - спитав вiн у жiнки.

- Вони не марнують грошей на не знати якi фiлософськi книжки. Та в нас же сiм'я! Чи вже ж ти даси в придане дочцi оцей фiлософський хмиз? А Воздвиженськi сьогоднi одвезли вже грошi в банк. Сестра насправляла собi модної одежi. А ти про мене, молоду, не дбаєш; i сам не вбираєшся по-людськiй, i мене водиш, як бог зна кого! I бог зна, де ти тi грошi дiваєш? Хiба ж я за те знаю?
Га? Скажи? Скажи?
Дашкович схопився, висунув з стола шухляду з асигнацiями й сунув в руки жiнцi.
- На, голубко, тобi грошi! Накупи, про мене, золотих колоскiв i рож, скiльки хочеш, та дай менi спокiй, - сказав вiн i сiв знов за стiл.
Степанида побiгла з кабiнету до сестри лiчить грошi.

- А бач! - сказала їй Марта.
- Бачу! - промовила до неї Степанида.

I Дашкович згадав свiй давнiй сон про голубку...


далее: V >>

Iван Нечуй-Левицький. Хмари
   V
   IX
   XV